(0342) 77-65-11 | (0342) 53-00-39 | artmuseum_if [равлик] ukr.net | А. Шептицького 8, м. Івано-Франківськ

Виставки

Відлуння часу

Музей мистецтв Прикарпаття презентує виставку художніх творів відомого українського художника Валерія Дувірака «Відлуння часу».

Розп'яття. 2018. 

 

Валерій Дувірак – митець необарокового мистецтва. У своїй творчості успадкував багато знань від великих майстрів епохи ренесансно-барокового періоду. У портретах виконаних В. Дувіраком відчувається «дух» зображеної особи, її емоції, характер і манера поведінки. Кожну особу митець «наділяє» пишністю, легкістю і величністю. Варто зауважити, що на творчість В. Дувірака також сильно вплинула естетична думка і мистецька позиція школи О. Новаківського, з якою художник познайомився ще замолоду під час навчання у Львові. Ізограф інколи відступає від реалістичної художньої лінії. Його портретні герої часто наділені лицарськими чеснотами: непохитність щодо справ добра, любові і справедливості, а також непідкореність злу, несправедливості і гріху.

Ангел Й. Пінзеля. 2018.

Жертвоприношення Авраама. 2018.

Святий Никодим. 2018.

Світ новий. 2016.

Покрова. Портрет дочки. 2016.

Єврейський наспів. 2018.

Гуцулія. 2018.

Роксолана. 2020.

Маруся Чурай. 2021.

 

Мої мантри. (Витинанка)

Виставка творів Христини Дувірак «Мої мантри» (Витинанка)

     На виставці представлено біля 45-ти творів, серед яких два твори з фонду збірки Музею мистецтв Прикарпаття.

    Майстриня добре відома своїми творами. Це 4 персональна виставка Христини Дувірак, яку вона експонує в музеї.

      Христина Дувірак закінчила Косівський технікум народних промислів, а пізніше Львівський державний інститут прикладного та декоративного  мистецтва. Працювала  в художньому фонді м. Івано-Франківська (Монументальний цех). З 1995 року працює на освітянській ниві – вчитель образотворчого мистецтва та художньої культури.

      Особливе захоплення художниці – це витинанка. Х.Дувірак фаховий митець, що чудово  володіє тонкощами композиції, ритмом, символікою, має розвинену фантазію, віртуозно володіє ножицями, інколи поєднує живопис з витинанкою. Особливо заслуговують на увагу – це складні сюжетні композиції, які виконанні філігранно.

      Тематика творів – народні герої, народні звичаї. Сакральна архітектура (Закарпаття, Львівщини, Івано-Франківщини), з яких більшості вже немає. А ще художниця цікавиться давньою історією та природою свого краю.На виставці представлені портрети відомих художників : Йосипа Сорахтея,  Опанаса Заливахи, Модеста Сосенка.

    Христина Дувірак займається ще громадською діяльністю. Є членом громадською організації «Бойківщина». Приймає участь у виставках, конгресах та фестивалях цієї громади.

     Крім цього Христина Довірак цікавиться абстрактних мистецтвом, тому і вирішила спробувати себе у ньому, брала участь у виставці «Жінки-художниці – абстракціоністки».

      Твори художниці зберігаються в приватних колекціях України та за кордоном.

Радість Великодня. 2020. 

Ліна Костенко. 2020.

Чари ночі Івана Купала. 2020.

Модест Сосенко. Втрати. 2020.

Марічка. 2018.

Іванко. 2018.

Спомин про О. Сорохтея. 2018.

 

 

 

Василь Касіян

Василь Касіян (1896 – 1976)

1 січня 2021 року виповнилось 125 років від дня народження відомого художника, засновника української школи графічного мистецтва, педагога, мистецтвознавця-теоретика і громадського діяча Василя Касіяна. Попри значну кількість звань, відзнак, нагород, титулів, найважливішими, попри все, залишаються його творча спадщина та педагогічна праця. Адже після відходу у вічність митець залишив по собі величезний спадок. Він складає близько десяти тисяч творів та десятки підготовлених ним учнів, що продовжили розвивати графічне мистецтво, бо близько п’ятдесяти років професор В. Касіян віддав праці у Київському та Харківському художніх інститутах.

Народився В. Касіян у селі Микулинцях поблизу Снятина на Івано-Франківщині. З раннього дитинства у нього проявився хист до малювання. Прагнення здобути мистецьку освіту врешті зреалізувалось після закінчення Першої світової війни. Саме у Празькій академії образотворчих мистецтв, навчання в якій завершилось у 1926 році, відбулось становлення В. Касіяна-графіка, до нього прийшло перше визнання.

Працював художник у різних техніках станкової та ілюстративної графіки, основними з яких були офорт, дереворит, літографія, суха голка. В залежності від обраної теми, поставлених перед собою завдань, технічних засобів мова його графічних творів є різною: оповідною, експресивно-динамічною, скупою та лаконічною. Почесне місце у творчості В. Касіяна посіла книжкова графіка. Митець виконував ілюстрації до творів видатних класиків української літератури – І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Однак провідною темою художника була Шевченкіана; ним було створено п’ять циклів ілюстрацій до «Кобзаря», окремих видань поем «Наймичка» та «Гайдамаки», за що став першим серед художників лауреатом Шевченківської премії (1964).

У 1982 році було відкрито у м. Снятин меморіальний музей В. Касіяна.

Фондове зібрання Музею мистецтв Прикарпаття складає вісімдесять вісім одиниць зберігання творів художника. Присвячена до ювілею митця виставка творів з колекції музею дає змогу пройнятися художнім доробком Василя Касіяна – одного з численних талантів, які дала Україні та світові наша земля.

Т.Шевченко з казахським хлопчиком.

1961 р.в.

 

Начерки гуцулів Закарпаття (обличчя). 

1945 р.в.

 

Лепта.

1924 р.в.

 

Король-гуцул.

1945 р.в.

Виставки творів Георгія та Данила Нарбутів

Присвячена 30-річчю проголошення Незалежності України виставка презентує твори двох Нарбутів, Георгія та Данила, батька і сина, що зберігаються у фондовій збірці Музею мистецтв Прикарпаття. Кожен з авторів пройшов особистий непростий життєвий шлях, виробивши свій мистецький почерк, залишивши власні творчі напрацювання як згадку про себе для нащадків.

          Окрасою фондової колекції графіки ММП є експонований на виставці аркуш з оригінальним рисунком літери «А» «Української абетки» 1917 року, яка стала першим масштабним твором Георгія Нарбута (1886 – 1920), в якому він виразно виявив власну національну ідентичність, до якої йшов тривалий час, творчо працюючи у Петербурзі (1906 – 1917). Впродовж десяти років він долав складний шлях національного самоусвідомлення; його цікавила етнографія, козацька старовина, і, як результат – переїзд до Києва. Саме у Києві книжковий ілюстратор Г. Нарбут перетворився на універсального графіка з виразним власним стилем. Митець високо цінував свої композиції до «Абетки» 1917 року, оскільки обрав їх для презентації  власної творчості на виставці з нагоди відкриття Української академії мистецтв 22 листопада 1917 року, до створення якої долучився і де обіймав посади професора, а згодом і ректора. За життя художника були видані лише пробні відбитки (крім літери «А»), тимчасом як сама «Українська абетка» друком вийшла у 1921 році, вже після його  передчасної  смерті.   Г. Нарбут став творцем  державної  символіки Української Народної Республіки, її атрибутів: герба, печатки; його сміливо можна вважати батьком перших українських грошей, марок, цінних паперів. Його творчий шлях означений також значною кількістю ілюстрацій до байок, гербовників. До низки представлених на виставці творів, які засвідчують непересічний талант графіка, належать також оригінальні композиції «Таха Бульбаха» –  ілюстрація до дитячої книжки «Царство іграшок Дікса», силуети батьків та дітей художника.        

З любов’ю до України пройшов по життю син Георгія Нарбута – Данило. Нарбут (1916 – 1998), відомий театральний декоратор, живописець, заслужений художник (1990), народний художник (1994) України, лауреат Державної премії України  ім. Т. Шевченка (1996),  ставши   відданим  суспільно-естетичним ідеалам свого батька. Все його життя було тісно переплетене з історичними подіями, які відбувались в Україні. У 1936 році був репресований за антирадянську діяльність; провів два роки у виправних таборах посиленого режиму з подальшою висилкою і забороною жити в Києві, воював на фінському фронті. А далі була творча праця художником-декоратором у багатьох театрах  України: Коломиї, Ковеля, Луганська, Чернівців, Івано-Франківська. З 1965 року став головним художником Черкаського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка, куди привніс високу національну образотворчу ідею. Як декоратор оформив понад 250 вистав. Своїм нащадкам митець залишив роботи, присвячені історії Київської Русі, життю волелюбного козацтва, природі України, полотна на теми українських свят і обрядів, народного побуту та історичних героїв. Про це переконливо свідчить тематика  творів Д. Нарбута («Золоті ворота в Києві. 1037 р.», «Капище. Перун», «Скоморохи», «Стояло городище», «Олекса Довбуш», два варіанти «Лісової пісні», що, зважаючи на написи зі звороту, були ескізами до театральних вистав у Чернівцях, графічний твір «Тополя»), які зберігає ММП та пропонує для перегляду відвідувачам з нагоди ювілейної виставки.  

Поодинокі твори Нарбутів, що входять до зібрання ММП, в минулому вже були експонованими, проте всі роботи, якими володіє музей, є презентованими вперше.    

 

Лист абетки "А". 1917. Папір, туш, перо. 

Георгій Нарбут

Репродукція Марок (Шагів). 1918. Папір, друк.

Георгій Нарбут

Репродукція Банкноти Номіналом 100 Грн. ("Горпинка"). 1918. Папір, друк.

Георгій Нарбут

Репродукція Проекту Державного Герба.  1918. Папір, друк.

Георгій Нарбут

Силуети Дітей Художника (Марини Та Данила. 1917. Папір, туш, перо.

Георгій Нарбут

 

Олекса Довбуш. 1963. Картон, темпера.

Данило Нарбут

  

Скоморохи. 1979. Полотно, темпера

 Данило Нарбут

         

Стояло городище. 1979. Полотно, темпера.

 Данило Нарбут

Лісова пісня. Весна. 1960. Полотно, олія.

 Данило Нарбут

Лісова пісня. Літо. 1960. Полотно, олія.

 Данило Нарбут

Опанас Заливаха

"На Купала"

                                                                                                         ОПАНАС ЗАЛИВАХА

                                                                                                              (1925 – 2020)

         Художник, філософ, романтик Опанас Заливаха народився 26 листопада 1925 р. на Харківщині. Рятуючись від голоду 30-х, родина майбутнього художника опиняється в далекому Сибіру. З великими перешкодами  Заливасі вдається здобути мистецьку освіту (закінчив Ленінградську Академію мистецтв).

         Кожна сторінка життя Опанаса Заливахи наповнена незламною волею в боротьбі з існуючим режимом. В радянський час дуже важко було донести своє мистецтво до глядача, якщо воно йшло врозріз із загальноприйнятим. Його твори ніде не експонувалися, спроби організувати власну виставку закінчувались невдало.

         Перша виставка творів О.Заливахи відбулась у Тюмені. Новизна думки та її живописне втілення викликали осудливі розмови і невдоволення начальства. Другу виставку творів було відкрито вже в Івано-Франківську в 1962 р. у краєзнавчому музеї. Ця виставка, проіснувавши лише кілька днів, була закрита за вказівкою «згори».

         Тоталітарна заборона на все похитнулась в період перебудови. Саме тоді стала можливою виставка робіт художника. Вона відкрилась в експозиційній залі художнього музею у 1989 році, була масштабною за своїм наповненням. Для культурного життя міста відкриття цієї виставки стало справжньою сенсацією. Переглянути твори прибували люди з інших міст.

         Живописна мова робіт О. Заливахи є простою, чіткою, лаконічною. Але за цією «простотою» криється потужна авторська думка, яку він намагається донести до глядача. При такому підході неабиякого значення набувають колір, лінія, силует та ритм.

         Роботи О. Заливахи не розраховані на побіжний перегляд, вони потребують тривалого вдумливого споглядання, щоб зрозуміти глибинну суть, вкладену автором у власний твір, свого роду послання для співгромадян.

       На виставці з нагоди 95-річчя від дня народження Опанаса Заливахи представлено частину його багатого творчого доробку з родинної колекції художника. Експоновано понад сто творів, виконаних у різних матеріалах та техніках. Це олійний живопис, графіка,різьблення по дереву, кераміка, розпис на склі. Виставка стала можливою за тісної співпраці  ММП з Яриною Заливахою, донькою художника.

"Христос-пастух"

"Україночка"

"У мандри" 

"Коло хати"

Колекція

 Колекція - виставка творів живопису та графіки з приватних колекцій членів Івано-Франківського "Мистецького братства" 

Богдан Шляхтич (1938 р.н.). Калуш 

"Перед дощем", 1997 р.

З колекції Михайла Мурафи 

Богдан Шляхтич (1938 р.н.). Калуш 

"Поріг дідівської хати", 2014 р.

З колекції сім'ї Кузівих

 

Михайло Зорій (1908 -1995). Івано-Франківськ

"Українська мадонна".

З колекції Богдана Бринського

Валерій Дувірак (1951 р.н.). Івано-Франківськ

"Бойківська мадонна", 2015 р.

З колекції Ігоря Роп'яника

Віктор Жмак (1954 р.н.). Львів 

"Львів смурний", 2015 р.

З колекції Галини Петрової

Антон Ковач (1962 р.н.). Ужгород

"Карпатський етюд", 2016 р.

З колекції сім'ї Кузівих

Богдан Бринський (1954 р.н.). Івано-Франківськ 

"На Стрітення"

З колекції Тараса Майстришина

Іван Лобода (1926 - 2017). Івано-Франківськ

"Причал в Хості"

З колекції сім'ї Кузівих

Олександр Шеванюк (1918-1996). Івано-Франківськ 

"Зимовий день", 1992 р.

З колекції Анатолія Пастушенка

Володимир Гуменний (1952 - 2013). Івано-Франківськ

"Будеш бита пареним буком", 2004 р.

З колекції сім'ї Королів

 

Космос Емми Андієвської

Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 року в місті Сталіно (Донецьк). Від 1943 року перебуває за межами України. Американська громадянка. Мешкає в Німеччині. Член ПЕН-клубу, Спілки професійних митців Німеччини, Національної Спілки письменників України, лауреат Міжнародної літературної премії «Тріумф» (2003 р.) та премії «Тетяни та Омеляна Антоновичів» (2018 р.). У 2018 році Емма Андієвська отримала Національну премію ім. Тараса Шевченка в номінації «Література». Малярство художниці прикрашає колекції провідних музеїв світу. В 2019 році великий обсяг творів нею передано Музею Сучасного Українського мистецтва Корсаків. 

Космос Емми Андієвської. Виставка творів із колекції МСУМК.

А й справді, мистецтво Емми Андієвської – культової української художниці – із вимірів космічних! Її доробок важко означити конкретикою цифр, навіть із численними нулями: прозові твори глибинно філософського змісту, вишукана поезія, в обсязі якоїперлиною із перлин є унікальні сонети, малярство – нестримна повноводна ріка, що, увірвавшись у європейську художню культуру 1960-х, долучила Україну до відкривачів новітньої виражальної мови мистецтва. Все загалом – свідчення про феноменальний інтелект авторки, її неймовірну працелюбність, а, найголовніше, про силу духу, яка спонукає не призупинятись на етапах розвитку, повсякчас бути актуальною, співзвучною своїй добі та неймовірно цікавою молодим поколінням. Відтак, творчість Емми Андієвської неможливо класифікувати за традиційними ознаками, виокремлюючи, скажімо, пласт літератури від об’єму ткацтва, або ж розлогих серій малярства. Світ її творчості цілісний, як за естетичними, так і за стилістичними ознаками. Теми, втілені в слові, лінії, кольорі приваблюють особливим ірраціональним звучанням, чистим, майже дитинним, поглядом на світ.

Нині,коли в сучасному мистецтві простежується певна реактуалізація пластичних ідей модернізму, творчість Емми Андієвської звучить пречистою автентикою цього напрямку. Автентикою, яка наскрізь позбавлена імітацій та епігонства. Вільний політ уяви, фантасмагоричні видива, образне мислення без жодних догм та канонів… Фундаментальний архаїзм променить крізь призму культурних нашарувань. Таке мистецтвостимулює уяву, провокуючи глядача до дискусій, переосмислень і трактувань. Твори цієї художниці – неначе нескінченні опуси із філософським зануренням у сфери буття. Складні переплетіння традицій у прийомах кольоротворення та композиційної архітектоніки усе ж підпорядковані формату яскраво-індивідуального бачення та відчуття. Інколи площина творів Емми Андієвської уподібнюється до коштовностей середньовіччя з мерехтливою поверхнею барвистої смальти або ж спалахіврубінів, полисківагату, бірюзи, тьмяним світінням старого срібла-золота.Вибудовуючи простір за допомогою геометричних фігур, художниця згладжує, заокруглює, неначе полірує гострі кути форм, чим додає їм грайливої легкості та ліризму. І, навпаки, пронизливої емоційної напруги вона досягає, використовуючи ритмомелодику різких, ба, навіть, рвучких пластичних мас і ліній. Не зважаючи на присутність чорного в палітрі, її малярство дзвінке й насичено-яскраве. Використання контурів, жодною мірою, не впливає на домінанту контрастів. Однак, про що співає ця нескорена, дика, вільнолюбна українська птаха? Дисонанси брутального зовнішнього світу й крихкого внутрішнього світу людини вона поборює поезією барв, промовистістю образів, у яких голосить Кассандра, мудрує Заратустра, епічними нотами озиваються пращури. Її твори – це невтомне дошукування істини у всьому: в минувшині та сьогоденні, в щоденних миттєвостях буття, з яких і витворюється вічність. Це, зрештою, відображення виключно особистісного розуміння свого часу, своєї доби й прагнення зафіксувати їх у просторі мистецтва.Водночас, мистецький космосЕмми Андієвської – плід її щирої любові до Матері-України. Чи готові ми сьогодні співати із цією птахою в унісон, чи гідні дорівнятися до неї духом?!

 

Зоя Навроцька

Морський пейзаж, 2000р.

 

Двоє, 2004р.

Вікно, 2004р.

Наближення, 2004р.

«СВІТЛО ІСТИНИ» художниці Юлії Багринівської.

У Музеї  мистецтв Прикарпаття з 20 квітня 2021 р. вперше експонується виставка сучасних ікон молодої художниці з Калущини Юлії Багринівської.

На виставці під назвою «СВІТЛО ІСТИНИ» представлені чотирнадцять ікон, виконаних в техніці акрилового малярства, серед яких: «Зішестя Ісуса Христа в ад», «Розп’яття Господа Нашого Ісуса Христа», «Святий рівноапостольний князь Володимир», «Спас Вседержитель»  та ін.. Авторка по-сучасному переосмислює візантійський іконопис, це чітко проглядається в стилістиці виконаних ікон.

Основна ідея виставки – розповісти про любов Бога, яка для нас людей  часом є складною та незбагненною. Дати відповідь на запитання: «Хто є тим «СВІТЛОМ ІСТИНИ»?».

Художниця за допомогою символічної мови  кольору, світла, простору, композиції, відображає справжню символіку ікони, її богослов’я. Адже, ікона – це своєрідний портал, що дозволяє православному християнинові відмовитися від матеріального світу і звернутися думками до духовного, піднесеного, божественного. Молитва, яка зображена знизу на кожній з ікон дозволяє розкрити всі сенси, вкладені в неї, тому що тільки молитва має таку силу.

У часі пандемії, війни на Сході України та Великого Посту – іконопис є тим інструментом, який відкриє нам світло надії, віри, добра та любові.

Творити як світити…

Все, що бачать очі є тільки відблиском, тінню, від того, що неспроможна сприйняти зором людина. Світло…, символ Реальності і здатності проникатиСвітлоджерело зовнішнього і того, що всередині нас.

              В йога – сутрах записано і таке: «… розум не світиться самостійно, тому і може бути об’єктом сприйняття. Свідомістьвідмінна від розуму, форм, знань, ідей і образів і сприймати її важко. Вона не є те що розум. Світло розуму є лише слабим відображенням саме світла свідомості».

Хрестиянство, буддизм, мітраїзм, інші релігії, - наповнені фотизмом (вчення про світло). Є митці які у своїй творчості наділені  здатністю світіння, Юлія Багринівська одна з них.

               Художниця сакрального мистецтва, живописиця. Народжена на ІваноФранківщині, Калуський район. Здобула дві чудові освіти, спочатку закінчила Калуський коледж культури і мистецтв, потімЛьвівську Національну Академію Мистецтв (ЛНАМ).

Людина починається з дитинства. Віра в Бога прийшла до маленької дівчинки завдяки бабусі Галині і дідусеві Антону. З бабусею змалечку ходила до церкви. Юлія в дитячі літа була оповита любов’ю і увагою з боку рідних. Дівчина зростала з такими надбаннями як: скромність, правдомовність, не лукавість, повага до старших, любов до Бога.

               Із розповіді художниці (ч.1): «Одного погідного, ясного дня ми з братом лагодили мені мольберт. То був перший мольберт у моєму житті. В ті миттєвості на думці було одне: «Я художниця». Це мрія, яка живе в мені й досі.

Від тієї днини промчало, промайнуло близько 15 років… Зараз мене з Антоном розділяє велика відстань, він живе в США. Якось мені на очі потрапив  мольберт, ледь не ідеальний, і я ненароком промовила: «Мені б такий…». Пройшов місяць, отримала посилку з Америки. Я так хотіла його мати, і, ось він мій. В очах сльози, не тому, що мольберт направду такий красивий, зворушив вчинок брата. І як мені не бути художницею?! Як не йти за мрією?!».

           Пріоритетними для неї в малярстві  єсучасна ікона на міцному фундаменті канону і віри, а кредо її життя: «Бути собою». «Іконописанняце моє моління, моя розмова з Богом. Творчістьце мій інструмент самовираження та служіння людям. Допомагаю уздріти людям  світ краси, добра і любові. Тихо, засобами символів розповідаю про любов. Любов, яка для нас така складна і незбагненнаЛюбов Бога», - Юлія Багринівська (ч.2).

В студентські літа в Академії (ЛНАМ)   архіважливу роль у становленні дівчини як мисткині відіграв старший викладач - Роман Михайлович Кислийбув для неї другим батьком. Добрі спомини залишилися в пам’яті іконописиці і про професора, Народного художника України омана Якимовича Василика. «Цей викладач створював атмосферу добра», - каже Юлія.

              Вона з гідністю виконує своє покликання. Іконопис дарує гармонію єства, смиренність, і мисткиня бачить  - її праця потрібна і має перш за все - духовну  цінність. Художниця тримається думки, що цього хоче сам Господь. Сприяє створенню образів зосередження в молитві, та власне, іконописання саме по собі є молитвою.  Образи створює у Візантійському стилі, під кожним з них пише слова молитви.

В одному з інтерв’ю повідала: «Мене запитують, чому я використовую для санкіру підклад для лику червоний колірому, що червоний колір у сакральному мистецтві має велике значення. Колір любові, колір перемоги і страждань Ісуса Христа. І лик на червоному тлі набуває особливого сіяння…»

                 Перша персональна виставка ікон авторки поіменована «Моління» відбулася в Долинському краєзнавчому музеї «Бойківщина» Омеляна і Тетяни Антоновичів (2019-й рік). Художниця подарувала музею образ «Моління в Гетсиманському саду».

Ікона «Введення у храм Пресвятої Богородиці» (дипломна робота на здобуття ступеня бакалавра) знаходиться в церкві з такою ж назвою в селі Пійло (УГКЦ). Плащаниця, малювання і шитво, «Оплакування Ісуса Христа» (дипломна робота на здобуття ступеня магістра) – перебуває в церкві «Введення в храм Пресвятої Богородиці» в тому ж селі Калуського району (ПЦУ).

                   Пише молода художниця і пейзажі, натюрморти. Дуже любить танцювати, але танці вимагають приділення їм часу, а робити будь – що в півсили вона не звикла.

Юлія має різносторонні уподобання в живописі: залюблена у творчість Моне і Вінсента ван Гога, захоплюється роботами М. Приймаченко і графікою Я. Гніздовського, сецесією М. Сосенка і його учня Ю. Буцманюка. З когорти сучасних живописців виділяє – М. Гельман, Я. Мовчан, Д. Гордіцу, С. Владику.

              Мисткиня щиро ділиться своїми задумками і планами (ч.3): «Прагну бути успішною і відомою, затребуваною художницею, яка має місіюслужити Богу і людям. Бути люблячою мамою, коханою дружиною і мудрою жінкою, в домі котрої панує злагода. З матеріального, - хотілося б мати невеликий будиночок в горах, бо українські Карпатице місце сили і дужої енергії. І… потрібно багато працювати, задля реалізації мрій і замислів…».

 

Андрій Будкевич, історик мистецтва, брендолог.

 

Полтавщина- етнографічні маркери.

Дівочий стрій

Молодість, дівоцтво – романтична і красива пора у житті жінки. Тому її одяг відрізняється яскравістю кольорів та пишністю оздоби. Цим вона підкреслювала свої дівочі принади та заможність родини. Основною рисою, що відрізняє дівку від молодиці, є непокрита дівоча коса. Тому в якості головного убору дівчата використовували вінки, або ж уплітали стрічки в коси. Вінок у залежності від пори року міг бути із свіжих квітів, сушених, або ж виготовлявся із кольорового паперу, воску чи навіть пір’я. Хустка також була в гардеробі незаміжньої дівки, але вив’язувалася вінцеподібно на голові, залишаючи непокритим тім’я та косу. Найчастіше такі хустки були з дорогих однотонних тканин – тафти (китайка у народі) та шовку. Так званий дівочий вив’яз також  часто прикрашався квітами.

Стрій молодиці

Молодиця, або ж одружена жінка одягалася гарно та пишно, кольори її одягу лишалися досить яскравими, проте з’являвся новий елемент одягу, який визначав її соціальну приналежність і статус одруженої жінки – це очіпок. Очіпки були більш буденні – пошиті з простих тканин і мало оздоблені, і святкові, які виготовлялися з парчі, шовку, тафти, і часто вражали майстерністю пошиття. Під очіпком жінка ховала косу, бо «світити волоссям» для заміжньої жінки було неприпустимо. Навіть вдома жінка вдягала очіпок. У дещо пізнішій традиції разом з очіпком почали вдягатися хустки. Жіноче волосся було її досить інтимною частиною, лише чоловік міг бачити жінку з розпущеним волоссям.

Стрій старшої жінки

Жінкам у літах личило вдягати одяг уже менш яскравих кольорів: темні, приглушені кольори, мінімум оздоби. Яскравість і  буяння фарб лишали для молодих дівчат. Очіпок і темна або світла простенька хустка був незамінним елементом одягу старшої жінки. Вишиття на сорочках з віком ставало все простіше, прикраси на кшталт коралів, дукачів поступово переходили у спадок до доньок, онук чи молодих невісток.

Також варто зазначити, що існував поділ одягу, та і прикрашання оселі відповідно до пісних і святкових періодів.
Так, у піст, незалежно від віку, жінка не вдягала занадто яскравого одягу – червоних хусток, спідниць, пишно вишитих яскравих сорочок і т. д. Навіть прикраси до посту були інші: темне камінне, скляне намисто. У хаті в піст вішали так звані постові рушники, вишиті білим, а пізніше темним кольором. 
У свято навпаки одяг був максимально пишним і гарно декорованим. Рушники, скатертини у хаті також були вишиті червоним, загалом яскраво.

Едуард Крутько 

 

Виставка витинанок Дарії Альошкіної «Магія паперового мережива»

Виставка витинанок Дарії Альошкіної

«Магія паперового мережива»

 

Дарія Альошкіна – мисткиня-новаторка, яка не тільки відродила старовинне українське ремесло витинанки, але й перетворила його в сучасне мистецтво і презентувала всьому світу. Дарія першою почала створювати витинанки гігантських розмірів. Ці величезні ажурні панно стали точкою тяжіння безлічі виставок і арт-проєктів в різних країнах: Польща, Німеччина, Франція, Південна Корея, Канада, США, Бельгія, Австрія, Швейцарія, Данія. Всі орнаментиавторські до останнього штриха, всі витинанки робляться тільки вручну. Особливість техніки – симетрія: так само, як і в давні часи складали аркуш паперу і вирізували фігурки й узори, величезне полотно складається рівно навпіл, прорізається орнамент, і потім, як фантастична сніжинка, полотно розгортається і перетворюється на величезне паперове мереживо! Це – справжня магія.

За свою творчу біографію Дарія створила сотні квадратних метрів полотен. Жоден візерунок ніколи не повторюється, тому що створений на основі «живого» імпровізаційного малюнка-ескізуяк не повторюється візерунок сніжинки. Дарія першою почала експериментувати з сучасними матеріалами, що дозволило створювати з декоративних полотен справжні інсталяції, театральні декорації і прикрашати ними публічний простір.

Дарія зробила декілька десятків проєктів, що декорують простір, створюють в ньому атмосферу ілюзорності та привертають увагу публіки. «Фокус» витинанок – в мереживній ажурності, яка дійсно вражає і своїми масштабами, грою тіней в прорізах при різному освітленні, грою світла на білій поверхні панно. Енергію ручної роботи неможливо підробити. Крім того, Даріядійсно шалено талановита мисткиня. Вона створює мотиви, пов’язані з глибоким корінням традиційної естетики, але робить це дуже по-сучасному і віртуозно, з високомистецьким смаком. 

 

Вона створила витинанки для відомої французької декораторки Ізабель Даерон, яка багато років оформлює вітрини для бутіків Hermes в Японії і Франції (це був спеціальний проєкт для магазину ВСІ Свої. Дім та декор). Виконала декорування стенду українських дизайнерів на Паризькому Салоні Maison & Objeсt.  Дарія співпрацювала з ювелірними бутіками: створила панно для київського бутіка Cartier і ювелірного бренду Oberig. Отримала запрошення від Фонду Мікеланджело для участі в бієнале крафтового мистецтва у Венеції

 

   

 

Біографічна довідка

 

Дарія Альошкіна народилась 05.03.1982 року у м. Києві в родині скульпторів Олекси та Людмили Альошкіних. Дитинство минуло на Вінниччині. 

2001 – закінчила Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкрібляка (м. Вижниця, Чернівецька обл.). 

2007 – закінчила Львівську Національну Академію Мистецтв, магістр за спеціальністю «Монументально-декоративна скульптура»

Працює в галузі станкової та монументальної скульптури, витинанки, графіки. Режисер Театру Тіней «Див».

З 1996 року бере участь у виставках та симпозіумах. Учасниця більше тридцяти скульптурних симпозіумів України, Польщі, Литви. Скульптури прикрашають такі міста, як Київ, Львів, Чорноморськ, Жовква, Коломия, Свалява, Калуш, Ґданськ (Польща). 

З 2010 року представляє Україну на міжнародних подіях з монументальними витинанками: Польща, Німеччина, Франція, Південна Корея, Канада, США, Бельгія, Австрія, Швейцарія, Італія, Данія та ін. Витинанки двічі прикрашали український стенд на відомому книжковому форумі «Livre Paris» у Парижі. 

2018бренд Cartier прикрасив бутік її паперовими витинанками. 

2018участь з витинанками на Бієнале високого ремесла та дизайну Révélations Grand Palais, Paris. 

2018оформлення українського стенду витинанками на Maison et object, Paris Design Week. 

2019 – співпраця з французькою дизайнеркою Issabel Daëron в оздобленні вітрин. 

2019 – експозиція витинанок у штаб-квартирі ООН у Швейцарії.

2020 – запрошена на участь у бієнале крафтового мистецтва у Венецію Фондом Мікеланджело. 

 

Живе та працює у Львові, мама трьох дітей.

 

 

 

ІМПРЕЗА-1989

 

Заливаха О. "Повний шлунок не радо вчиться" 1991 р.в.

Дерево, пластик, дзеркало, 57х57

 

                                                       ІМПРЕЗА-1989

                                            … 30 років потому

                                                     СПОГАД

Масштабна виставка, що виникла в часи змін політичних парадигм, на десятиліття вплинула на естетичну свідомість жителів міста, спровокувала виникнення ряду мистецьких явищ і продемонструвала можливості реалізації незалежних ініціатив у найамбітніших форматах. «Імпреза» ставила завдання об’єднати, показати, зіставити, пропагувати сучасне світове мистецтво в Україні й українське на Заході, залучала ринкові механізми й дипломатію, бралася за наукову, літературну, поліграфічну діяльність, формування фондів і оперативних колекцій…

У 1988 році троє художників —  Михайло Вітушинський, Ігор Панчишин та  Микола Яковина  складають  програму  міжнародної виставки, структура якої була б характерна для розвиненого громадянського суспільства, такого, де повноцінно функціонують усі соціальні механізми і де такі акції є органічними. Ризикованість майбутнього заходу була очевидна: сумнівність співпраці з офіційними інституціями і життєздатність концепції могли стати на перешкоді задумам. Але неочікувана для 1989 року (!) ініціатива чудово вписалася в емоційну тканину суспільного піднесення напередодні розпаду імперії. Дві великі несподіванки сприяли організаторам – позитивна реакція офіційної влади та жвавий відгук закордонних митців, котрий надав «Імпрезі» не лише кількісного наповнення, а й відповідного якісного статусного рівня. Коли не маєш змоги подорожувати світом, запроси його до себе в гості. Здавалося, така спекулятивна формула приречена на провал, тим більше, що досвіду проведення таких акцій наприкінці 80-х років не було не лише в Україні, а й у цілому СРСР

«Імпреза» відбувалась на платформі Обласного Художнього музею. Ініціаторам вдалось залучити офіційні і на той час дуже консервативні структури, але колектив самого музею з ентузіазмом включився у спільну дію. Досить сказати, що протягом року підготовки до першої бієнале це була основна діяльність музею, де довелось опановувати не притаманні тодішнім нормам  діяльності. Сама назва бієнале виникла саме в процесі дискусій у музеї. Автором назви був  (Ігор Мальцев) – тоді працівник музею. На майданчику бієнале і в Музеї,  і взагалі  в Україні тоді вперше були апробовані механізми і процедури організаційні і навіть зроблені програмні і законодавчі ініціативи в міжнародних комунікаціях. Тоді вперше в Україні було проведено в 1990 році повнокровний аукціон мистецьких творів.  Якщо не враховувати аукціон в Москві проведений ексклюзивно акційним домом «Сотбіс», то Франківський був першим і в тодішньому радянському союзі. Впродовж наступних років Музей змушений був відкрити відділ сучасного мистецтва, першим керівником якого і був І.Панчишин. Музей з відділом  регулярно що два роки проводили наступні  бієнале до останньої в 1997році. Така тяглість, кількість і послідовність дотепер не повторена в Україні. Врешті на базі бієнале було створено Музей Сучасного Мистецтва в Івано-Франківську. Теж перший в Україні.  Він на жаль проіснував не довго, але там  було проведено багато виставок і конференцій у програмі «Міжсезоння» між окремими бієнале.

Отже, можливість побачити в оригіналі праці іноземних та українських художників і навіть придбати їх на аукціоні, видавалася тоді чимось дивним. Обиватель вкляк. Виставка мала шалений успіх. Мистецтвом стали цікавитись. І не тільки вуличними вернісажами, котрі нечувано активізувалися. Відбулося п’ять виставок бієнале (1989, 1991, 1993, 1995, 1997). Перші три проходили під головуванням міжнародного журі, котре розподіляло нагороди та відзнаки. Дві останні проходили як кураторські проекти. Загалом в «Імпрезах» взяло участь понад 1300 учасників із 45 країн, було експоновано біля 3000 робіт і побувало на її виставках та акціях понад 20 000 відвідувачів.

Пізніше декілька разів проходили виставки з колекції «Імпрези», але безпосередньо до бієнале вони вже не мали стосунку. Тепер деякі роботи зберігаються у фондах Музею мистецтв Прикарпаття (давніше – Івано-Франківський обласний художній музей).

 «Бієнале «Імпреза» відчиняла для глядача підпілля нонконформістського мистецтва, представляла експозиції західного модернізму. Своєю діяльністю «Імпреза» відігравала роль генератора у виявленні художників «нового мистецтва». Більшість із них узялась організовувати, починаючи з 1991 року, не залежні від «Імпрези», але синхронізовані з нею в часі, виставки та акції. Естетика творів цих художників суттєво відрізнялась від більшості експонованих на «Імпрезах» своєю постмодерністською естетикою й застосуванням зовсім іншого арсеналу художніх засобів. Це були енвайронменти, гепенінґи, перформанси та провокативні акції.

 

Власне бієнале «Імреза» заклала тоді підґрунтя для подальшого позиціонування містечка, як одного з найцікавіших в культурологічному аспекті місць на мапі країни. Це навіть дало можливість в 1998-99 рр. реконструювати стару парадигму міста, як міста промисловості мілітарної та  сформулювати стратегію довготривалого розвитку Івано-Франківська, де такі форуми, туризм і розгортання мистецьких масштабних програм  стали  пріоритетами  містової економіки і розвитку до цього часу.

 Кабаченко В. "Незігране весілля" 1993 р.в.

 Полотно, олія, 140х115