Серед розмаїття декоративно-ужиткових мистецтв українська народна вишивка посідає одне із чільних місць. Цей споконвіку поширений в Україні спосіб декорування виробів виконує традиційно кілька функцій: декоративну, обрядову, магічну. У давні часи домінували магічні та обрядові функції вишивки. Проте сьогодні визначальною є декоративна функція вишивки. Прикрашати речами, що декоровані вишиттям, середовище свого перебування в українців не обмежилось лише власною оселею. Цей звичай поширився і на культові споруди. Предмети, прикрашені вишивкою, і тепер можна часто спостерігати у греко-католицьких та православних храмах.

        Художня система оздоблення сакрального предметно-просторового середовища українських храмів зароджувалась ще в княжих часах. Як стверджують дослідники, своїм корінням вона сягає періоду будівництва перших давньоруських християнських святинь. Ще на етапі утвердження християнства при облаштуванні церков важливе місце відводилось літургійним тканинам, вишивкам. За усталеною традицією, яка брала свій початок у візантійській культурі, для пошиття предметів церковної обстави використовувались, насамперед, коштовні тканини. До таких матерій у період XVII – XVIII століть належали різні види шовкових матерій, привізних і місцевого виробництва, також оксамит, оздоблені гаптуванням золотою та срібною ниткою. З огляду на те, що не кожна парафія могла фінансово дозволити собі прикрашати інтер’єр свого храму дорогими тканинами, на західноукраїнських теренах усталилась традиція обруси на престіл, покривала на аналої, хоругви, фани, рушники для Царських врат, дияконських дверей, окремих ікон, покрови священних посудин – воздухи та покрівці, облачення священнослужителів  тощо декорувати традиційним для регіону вишиттям. Ці тканини ставали прикрасою храму та в усі часи існування інституції церкви були складовою її життя.

  Час не стоїть на місці, а відтак оздоблення храмів змінюється. На заміну рушникам, обрусам, вишитим на початку XX століття, прийшли декоративні вишивані тканини, створені вперіод так званої  «відлиги» 60-х років XX століття. Новомодні віяння кінця XX – початку XXI століть спричинились до того, що інтер’єр церкви отримав нове декоративне звучання. Значна частина церковних тканин вийшла з ужитку через свою зношеність. Таким чином у храмах накопичилась значна кількість вишиваних речей, які до того ж не можна за законами церкви використати в якийсь інший, відмінний від первинного спосіб, освячену річ не можна просто викинути.

          Музей мистецтв Прикарпаття одним із основних видів діяльності вважає науково-пошукову роботу. Пошук творів мистецтва, в тому числі і декоративного, за умов відсутності фінансового сприяння з боку держави доволі суттєво скорочує об'єми  нових поступлень до фондозбірки. Але скрута, як не дивно, часом мобілізує людину до праці, до пошуку чогось нестандартного. От і в Музеї мистецтв Прикарпаття колишній старший науковий співробітник, що впродовж багатьох попередніх років обіймав посаду завідувача фондів, Печарський Я. Д. ще у далекому 2009 році винайшов унікальну форму пошукової діяльності. Вона полягала в тому, щоб поступленнями до музейних фондів стали вишивані сакральні речі із церков, що перестали виконувати свою естетично-декоративну функцію у храмі, але не втратили свого значення як твори в контексті вивчення, збереження та популяризації мистецтва вишивки на теренах краю. Дирекція музею звернулась до багатьох церков Івано-Франківщини з листом-проханням надати  нашій установі допомогу у справі збирання сакральної вишивки. Єпископ греко-католицької церкви Івано-Франківської єпархії Володимир (Війтишин) підтримав прохання музейників і звернувся з листом до отців, деканів, парохів і адміністраторів Івано-Франківської єпархії УГКЦ, щоб всіляко сприяти музеєві у науково-пошуковій роботі з вивчення й дослідження сакральної вишивки у храмах нашої області. Пошукова робота Печарського Я. Д. велася переважно в селах та містах Рогатинського, Галицького та Тисменицького районів області.  Було зібрано близько 400 предметів сакральної вишивки.

         Багато церков на теренах краю у період атеїстично-комуністичного режиму було на довгий період закрито, а відтак вишиваних сакральних творів початку XX століття в них не збереглося. З діючих же храмів багато речей було віддано (зі слів парохів) до монастирів у східні області України. Таким чином до музею надійшли переважно вишивані сакральні речі 60 – 70-х років XX століття, проте незначна кількість предметів, що датована 20 – 30-ми роками минулого століття все ж таки потрапила до фондової колекції ММП. Зважаючи на кількісне співвідношення віднайдених у пошукових експедиціях церковних вишиваних предметів, можна стверджувати, що серед них значно переважають рушники, які століттями виконували ритуальну функцію, а із запровадженням християнства стали співіснувати з іконами, слугуючи для них прикрасою.

          Узори зібраних предметів виконувались переважно на домотканому полотні. Як тканина для вишивання використовувалось також лляне, бавовняне, конопляне полотно. Орнаментальне оздоблення залежало від функціонального призначення виробу. Орнамент підкреслював будову як виробу, так і предмету, який прикрашали. Композиція декору обрусу на престіл будувалась за принципом стрічкового орнаменту. Оздоблювалась та частина виробу, яка виставлялась «на церкву» з міркувань його оглядовості. У декорі рушників зберігається досконала поперечно-смугаста орнаментально-композиційна структура, в окремих випадках доповнена сюжетними зображеннями з мотивом хреста. Присутність в декорі сакральних предметів знака хреста надає цим тканинам ритуально-символічної значущості. Орнаментальні структури тканин можуть доповнюватись літерами, написами. До фондовї колекції ММП надійшло кілька хоругв. Хоругви виконують роль знамена, символізуючи при цьому перемогу християнської церкви над світом. Вони являють собою прямокутні шматки тканини, виготовлялись зазвичай парними. Оскільки хоругви відносяться до храмово-обрядових тканин і є пізнішим привнесенням у внутрішній простір церкви, вони не мають жодних кананічних приписів щодо їхнього декорування. На рушниках традиційно декор розміщували симметрично на двох кінцях. Проте, аналізуючи декорування зібраних Печарським Я.Д. творів, помітним є також асиметричне розміщення узорів на опільських рушниках початку XX століття. При цьому, орнаментальне наповнення вишиваних смуг – відмінне і, подекуди – доволі суттєво. Орнамент узорів скомпоновано із значної кількості елементів. Основними серед них є ромб, квадрат. Вони, зашиті, як правило, густо, творять основу композиції, яка доповнюється хрестом, що поділяє площину домінуючого елемента на чотири частини. В орнаментах майже завжди присутній повторюваний V-подібний елемент. Він має вигляд трикутника, в якого відсутня основа та виступає найчастіше як покрайнє доповнення стрічкових узорів. Безконечник, його ще називають «кривулька», також восьмикутні зірки-«звізди» часто зустрічаються в опільській вишивці. Квіти, листя, галузки, але дуже згеометризовані, також притаманні для неї. Більшість творів включають у своєму орнаментуванні широкий діапазон кольорів, деякі з творів внаслідок багатобарв'я мають строкате кольорове звучання. Тут поєднуються і теплі кольори з холодними, переважаючі темні тони із світлими. Кольорова гама об'єднує в собі жовтий, золотистий, рожевий, фіолетовий, голубий, бурячковий, салатовий, темно-зелений, чорний. У більшості зібраних творів переважає техніка вишиття  «хрестиком», рідше трапляється лічильна гладь.

         Храмова вишивка загалом покликана підкреслити святковість богослужінь, надати інтер’єру особливого урочистого звучання. Вона є водночас широким полем для мистецтвознавчих досліджень у контексті розвитку мистецтва вишивки.

                                                                                                                                         Зав. науково-методичного відділу

Н. Доскалюк

  Мій спосіб відтворення сакрального – це декор,  з якого прорізаються лики. 

  Часто думаю про те, що кожна людина впродовж життя завжди повертається до Бога, навіть незважаючи на те, що є люди, які не вірять у саму присутність його. Сакральне мовлення як листування до Бога є  згадкою про нього.  Варто завжди залишати в серці місце для любові, віри і надії. Без цього і немає сенсу життя, бо як би не було банально,  але всі ми помремо. А що потім? Зараз багато митців створюють сучасні  інформативні твори мистецтва,  які відтворюють сьогодення, війни, насильства, спотворення і рідко залишають моменти відтворення душі. Бо гадають, що це не актуально.  Але поранений звір завжди біжить туди, де може віднайти надію на життя.

  Дерева - то є життя, зародження, весь світ. Тому створюю крону дерева у вигляді кола як символ світу і життя.

  Народився на Івано-Франківщині. Закінчив Інститут мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника (2004 р.). Лауреат премії ім. Я. Лукавецького (2013 р.). Фіналіст Конкурсу молодих художників «Новий український пейзаж», Галерея «OntoArtGallery», Київ (2012 р.).    

 

  Виставки: Івано-Франківський обласний художній музей (2008, 2009, 2010, 2011 рр.), Банкнотно-монетний двір Національного банку України, Київ (2009р.), АРТ галерея «Калита» Київ (2009р.). Участь у міжнародній мистецький виставці Львівський Осінній салон, Львів (2007, 2008, 2010 рр.). Участь в щорічній виставці «Янголи у Колегіаті» Івано-Франківськ (2007, 2009, 2010, 2011 рр.). Мистецький симпозіум «Спокуси» у Яремче (2010р.), АРТ галерея «Примус» Львів (2010р.), Марійської дружини у Львові (2011р.). Арт-галерея-Майстер Класс, Київ (2011р.). Галерея «АРТ-МІХ» Київ (2011р.). Музей мистецтв Прикарпаття (2012, 2013 рр.), Фортечна галерея Бастіон (2013, 2014, 2017 рр.). АРТ-простір "SKLO" Київ (2016 р.).

"Годувальниця" 2016р. дошка, левкас, темпера 

 

 "Благовіщення" 2016р. дошка, левкас, темпера 

 

"Покрова з дитям" 2017р. дошка, левкас, темпера 

 

 "Годувальниця" 2017р. дошка, левкас, темпера 

 

 "Богородиця із дитям" 2017р. дошка, левкас, темпера 

 

 

Творче життя Бориса Гуцуляка припало на той період в історії нашої держави, коли мистецтво або те, що іменувалось мистецтвом, зокрема, мистецтво скульптури, було пронизане нав’язливими стереотипами, які на духовному та навіть на фізичному рівні викликали спротив у глядача, що мислить, переживає, мріє, фантазує.

Спосіб мислення Бориса Гуцуляка, а відтак результати його творчих пошуків, виходили за рамки звичної моделі світосприйняття і відповідали його власній філософії. Митець перебував поза гонитвою за визнанням, славою, матеріальним достатком від плодів своєї праці, він просто творив. Його відчуття, емоції, думки про фізичне і духовне трансформувались, органічно перетікаючи у потужну пластичну форму (метал, дерево, камінь), залишились і спонукають до роздумів.

Творчий спадок Бориса Гуцуляка нерозривно пов'язаний із внутрішнім світом людини, саме людина стала об’єктом його стилістичних пошуків. Його скульптурні композиції із виразною пластикою об’ємів, лінійним ритмом конструкцій виходять далеко за межі просто цікавої подачі та авторської естетики. Вони захоплюють втіленою у незвично трактовані форми глибинною філософією їх творця. Він не працював на замовлення, тому не був скований упередженими побажаннями обивателів.

Вперше роботи Бориса Гуцуляка, митця-аматора (спеціальної освіти не здобув), зявились на широкий загал на зламі 80 – 90-х років XX століття. Автор став учасником двох міжнародних бієнале «Імпреза», пізніше брав участь у колективних виставках у залі Спілки художників.

Життя Бориса Гуцуляка, харизматичного чоловіка з міцною статурою нерозривно пов’язане з м. Снятин. Тут він народився 1943 року, тут творив, тут похований після відходу у вічність 2006 року, тут, у хаті, де жив, зібраний його творчий доробок.

Віктор Доскалюк

 

                                                                                                    

  "Фатум часу"

 

"Мінотавр"

 

"Скульптура"

           Музей мистецтв Прикарпаття розпочинає проект «Творчість Параски Хоми як самобутнє явище українського народного мистецтва». Проект реалізується за підтримки Українського культурного фонду.

Український культурний фонд — державна установа, створена у 2017 році, на підставі відповідного Закону України, з метою сприяння розвитку національної культури та мистецтва в державі, забезпечення сприятливих умов для розвитку інтелектуального та духовного потенціалу особистості і суспільства, широкого доступу громадян до національного культурного надбання, підтримки культурного розмаїття та інтеграції української культури у світовий культурний простір. Діяльність фонду, згідно чинного законодавства, спрямовується та координується Міністерством культури України.

Проект передбачає популяризацію творчості відомої української художниці Параски Хоми (1933-2016) – члена НСХУ, заслуженого майстра народної творчості, лауреата Всеукраїнської премії ім. К.Білокур та обласної премії ім. Я. Лукавецького, уродженки с. Чернятин Городенківського району Івано-Франківської області, що за піввіковий проміжок часу створила сотні тематичних композицій, які зберігаються у багатьох музеях та приватних колекціях.  Зібрання ММП налічує 70 розписів, виконаних гуашевими фарбами на білих аркушах паперу. У доробку П. Хоми домінують квітково-пташині композиції, створені у власній творчій манері, що вирізняються серед робіт інших митців народного малярства.

Метою проекту є популяризація творчості Параски Хоми за допомогою виставкової діяльності, лекцій і презентацій, видання і розповсюдження буклетів і листівок, проведення майстер-класів з декоративного розпису за мотивами її робіт.

Заходи, що плануються у рамках проекту, охоплять 15 міст Івано-Франківської області: Калуш, Долина, Болехів, Богородчани, Галич, Рогатин, Тлумач, Городенка, Снятин, Коломия, Тисмениця, Надвірна, Верховина, Косів, Яремче. Завершиться проект його презентацією та підбиттям підсумків у Музеї мистецтв Прикарпаття.

Заходи у рамках проекту розпочнуться 17 жовтня о 12:00 майстер-класом і 14:00 відкриттям виставки творів Параски Хоми у Художньо-меморіальному музеї Василя Касіяна у м. Снятин.

У 2018 році минає 100 років від дня народження талановитого івано-франківського художника із характерною впізнаваною технікою письма Олександра Шеванюка.

Народився Олександр Оксентійович Шеванюк 30 серпня 1918 року у селі Пилява Тиврівського району Вінницької області у багатодітній родині (батьки виховували ще чотирьох синів та доньку), де культивувалась любов до мистецтва. Голова родини володів чудовим голосом, умів грати на багатьох музичних інструментах, чого й навчив усіх своїх дітей. На початку 1930-х років сім’я потрапила у горнило радянських репресій. Їх розкуркулили, позбавили даху над головою, вигнавши на вулицю, як мовиться, «голими й босими». Через страх бути покараними ніхто із односельчан не зголосився допомогти родині у скруті. Поневіряючись, сім'я потрапила аж на Донбас, де, закінчивши навчання у гірничому інституті у Донецьку, працював на шахті старший син Василь. На Донеччині О. Шеванюк перебував недовго, життєва стежина привела майбутнього художника до Києва. Коли саме О. Шеванюк відчув у собі потяг до образотворення невідомо, але зі слів п. Людмили Костриби, доньки художника, дізнаємось, що ще у підлітковому віці пошуковці молодих талантів з Ленінграда запрошували його на навчання, проте отримали відмову батьків. З розповідей колеги-художника Ф. Майка відомо, що у Києві О. Шеванюк спочатку відвідував студії Г. Синиці – заслуженного художника України, лауреата Шевченківської премії, згодом займався у майстерні І. Їжакевича – народного художника УРСР. Із столиці його було призвано на службу до армії, яку відбував у піхотних військах на території Прибалтики. На початку війни, у 1941 році, О. Шеванюк потрапив у полон і опинився у концентраційному таборі на території Австрії. А далі була втеча з полону, пошук роботи в чужій країні. Згодом – арешт та ув'язнення в австрійській тюрмі, звідки у 1945 році був звільнений американськими військами разом із іншими в'язнями. Від неминучих репресій у майбутньому його врятувала порада радянського офіцера продовжити солдатську службу в Болгарії, проте тавро «зрадника радянської батьківщини» тяжіло над О. Шеванюком упродовж усього життя. По завершенні служби  художник опинився у Рівному, де працював оформлювачем на одному із харчових комбінатів, тут познайомився із своєю майбутньою дружиною, створив сім'ю. У 1950 році О. Шеванюк переїхав до Калуша, а з 1955 року проживав у Станіславі, працюючи у виробничому комбінаті.

         Унікальність художнього таланту О. Шеванюка полягає у відсутності класичної художньої освіти. Відомий франківський митець, член НСХУ В. Чернявський називав свого часу О. Шеванюка «єдиним справжнім пейзажистом у місті», а як довідався, що він не має професійної освіти – «академіком». Переглядаючи закуплені музеєм у 1980-х роках твори художника, маємо змогу переконатися, що ці влучні слова поза всяким сумнівом є справедливими. О. Шеванюк любив працювати на пленері. Напевно, сама природа дарувала йому цікаві теми, образи, в ній художник черпав натхнення для творчості. У його карпатських пейзажах кожен здатен відчути неабияку тягу митця до навколишньої краси, його постійне прагнення до розуміння внутрішнього життя природи у різних його проявах. З 1957 року О. Шеванюк – учасник обласних художніх виставок, з 1960-го – республіканських, з 1977-го – зарубіжних. Відомо про дві персональні виставки автора у 1957 та 1959 роках.

         У Музеї мистецтв Прикарпаття зберігається 28 творів О. Шеванюка. Вільний, широкий, подекуди корпусний мазок звучного кольору, яким моделюється форма – характерна ознака живопису митця. Переважна більшість робіт колекції відноситься до пейзажного жанру. Особливе захоплення викликають майстерно відтворені зимові краєвиди. Вдивляючись у роботи О. Шеванюка, можна з упевненістю констатувати, що він не просто хороший пейзажист, а мислячий художник, що постійно перебував у стані пошуку. Всі його картини об'єднує витончений колорит, продумана композиція, правдиве чуття глибини. Майстерність О. Шеванюка-колориста базується на вмінні гармонійно поєднати основні та доповнюючі кольори, на відчутті колористичної домінанти у композиційному рішенні відтворених ним краєвидів.

       Незважаючи на високу професійну майстерність, О. Шеванюк не був прийнятий до Спілки художників. Цілком ймовірною додатковою перешкодою для цього могло бути те, що вищезгаданий, безслідно зниклий у 1945 році брат Василь, як стало відомо родині уже за часів незалежної України, був учасником визвольної боротьби (очолював провід УПА у Рівненській та Волинській областях та загинув у 1951 році).

         Митець прожив складне і, водночас, насичене улюбленою справою життя. О. Шеванюк відійшов у вічність 28 листопада 1996 року. Представлену до огляду ювілейну виставку робіт художника сформовано з творів із фондової збірки ММП, родинної та приватних колекцій шанувальників творчості художника.

Висловлюю щиру подяку Людмилі Кострибі (Шеванюк), Федору Майку, Степану Каспруку та Петру Прокопіву за допомогу у зборі необхідної інформації.

В. Доскалюк

 "Березень" 1985 р.

Картон, олія. 

"Осінній вечір" 1986 р.

Картон, олія.

"Осінь в Карпатах" 1987 р.

Картон, олія.