Василь Касіян (1896 – 1976)

1 січня 2021 року виповнилось 125 років від дня народження відомого художника, засновника української школи графічного мистецтва, педагога, мистецтвознавця-теоретика і громадського діяча Василя Касіяна. Попри значну кількість звань, відзнак, нагород, титулів, найважливішими, попри все, залишаються його творча спадщина та педагогічна праця. Адже після відходу у вічність митець залишив по собі величезний спадок. Він складає близько десяти тисяч творів та десятки підготовлених ним учнів, що продовжили розвивати графічне мистецтво, бо близько п’ятдесяти років професор В. Касіян віддав праці у Київському та Харківському художніх інститутах.

Народився В. Касіян у селі Микулинцях поблизу Снятина на Івано-Франківщині. З раннього дитинства у нього проявився хист до малювання. Прагнення здобути мистецьку освіту врешті зреалізувалось після закінчення Першої світової війни. Саме у Празькій академії образотворчих мистецтв, навчання в якій завершилось у 1926 році, відбулось становлення В. Касіяна-графіка, до нього прийшло перше визнання.

Працював художник у різних техніках станкової та ілюстративної графіки, основними з яких були офорт, дереворит, літографія, суха голка. В залежності від обраної теми, поставлених перед собою завдань, технічних засобів мова його графічних творів є різною: оповідною, експресивно-динамічною, скупою та лаконічною. Почесне місце у творчості В. Касіяна посіла книжкова графіка. Митець виконував ілюстрації до творів видатних класиків української літератури – І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Однак провідною темою художника була Шевченкіана; ним було створено п’ять циклів ілюстрацій до «Кобзаря», окремих видань поем «Наймичка» та «Гайдамаки», за що став першим серед художників лауреатом Шевченківської премії (1964).

У 1982 році було відкрито у м. Снятин меморіальний музей В. Касіяна.

Фондове зібрання Музею мистецтв Прикарпаття складає вісімдесять вісім одиниць зберігання творів художника. Присвячена до ювілею митця виставка творів з колекції музею дає змогу пройнятися художнім доробком Василя Касіяна – одного з численних талантів, які дала Україні та світові наша земля.

Т.Шевченко з казахським хлопчиком.

1961 р.в.

Начерки гуцулів Закарпаття (обличчя). 

1945 р.в.

Лепта.

1924 р.в.

Король-гуцул.

1945 р.в.

"На Купала"

                                                                                                         ОПАНАС ЗАЛИВАХА

                                                                                                              (1925 – 2020)

         Художник, філософ, романтик Опанас Заливаха народився 26 листопада 1925 р. на Харківщині. Рятуючись від голоду 30-х, родина майбутнього художника опиняється в далекому Сибіру. З великими перешкодами  Заливасі вдається здобути мистецьку освіту (закінчив Ленінградську Академію мистецтв).

         Кожна сторінка життя Опанаса Заливахи наповнена незламною волею в боротьбі з існуючим режимом. В радянський час дуже важко було донести своє мистецтво до глядача, якщо воно йшло врозріз із загальноприйнятим. Його твори ніде не експонувалися, спроби організувати власну виставку закінчувались невдало.

         Перша виставка творів О.Заливахи відбулась у Тюмені. Новизна думки та її живописне втілення викликали осудливі розмови і невдоволення начальства. Другу виставку творів було відкрито вже в Івано-Франківську в 1962 р. у краєзнавчому музеї. Ця виставка, проіснувавши лише кілька днів, була закрита за вказівкою «згори».

         Тоталітарна заборона на все похитнулась в період перебудови. Саме тоді стала можливою виставка робіт художника. Вона відкрилась в експозиційній залі художнього музею у 1989 році, була масштабною за своїм наповненням. Для культурного життя міста відкриття цієї виставки стало справжньою сенсацією. Переглянути твори прибували люди з інших міст.

         Живописна мова робіт О. Заливахи є простою, чіткою, лаконічною. Але за цією «простотою» криється потужна авторська думка, яку він намагається донести до глядача. При такому підході неабиякого значення набувають колір, лінія, силует та ритм.

         Роботи О. Заливахи не розраховані на побіжний перегляд, вони потребують тривалого вдумливого споглядання, щоб зрозуміти глибинну суть, вкладену автором у власний твір, свого роду послання для співгромадян.

       На виставці з нагоди 95-річчя від дня народження Опанаса Заливахи представлено частину його багатого творчого доробку з родинної колекції художника. Експоновано понад сто творів, виконаних у різних матеріалах та техніках. Це олійний живопис, графіка,різьблення по дереву, кераміка, розпис на склі. Виставка стала можливою за тісної співпраці  ММП з Яриною Заливахою, донькою художника.

"Христос-пастух"

"Україночка"

"У мандри" 

"Коло хати"

Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 року в місті Сталіно (Донецьк). Від 1943 року перебуває за межами України. Американська громадянка. Мешкає в Німеччині. Член ПЕН-клубу, Спілки професійних митців Німеччини, Національної Спілки письменників України, лауреат Міжнародної літературної премії «Тріумф» (2003 р.) та премії «Тетяни та Омеляна Антоновичів» (2018 р.). У 2018 році Емма Андієвська отримала Національну премію ім. Тараса Шевченка в номінації «Література». Малярство художниці прикрашає колекції провідних музеїв світу. В 2019 році великий обсяг творів нею передано Музею Сучасного Українського мистецтва Корсаків. 

Космос Емми Андієвської. Виставка творів із колекції МСУМК.

А й справді, мистецтво Емми Андієвської – культової української художниці – із вимірів космічних! Її доробок важко означити конкретикою цифр, навіть із численними нулями: прозові твори глибинно філософського змісту, вишукана поезія, в обсязі якоїперлиною із перлин є унікальні сонети, малярство – нестримна повноводна ріка, що, увірвавшись у європейську художню культуру 1960-х, долучила Україну до відкривачів новітньої виражальної мови мистецтва. Все загалом – свідчення про феноменальний інтелект авторки, її неймовірну працелюбність, а, найголовніше, про силу духу, яка спонукає не призупинятись на етапах розвитку, повсякчас бути актуальною, співзвучною своїй добі та неймовірно цікавою молодим поколінням. Відтак, творчість Емми Андієвської неможливо класифікувати за традиційними ознаками, виокремлюючи, скажімо, пласт літератури від об’єму ткацтва, або ж розлогих серій малярства. Світ її творчості цілісний, як за естетичними, так і за стилістичними ознаками. Теми, втілені в слові, лінії, кольорі приваблюють особливим ірраціональним звучанням, чистим, майже дитинним, поглядом на світ.

Нині,коли в сучасному мистецтві простежується певна реактуалізація пластичних ідей модернізму, творчість Емми Андієвської звучить пречистою автентикою цього напрямку. Автентикою, яка наскрізь позбавлена імітацій та епігонства. Вільний політ уяви, фантасмагоричні видива, образне мислення без жодних догм та канонів… Фундаментальний архаїзм променить крізь призму культурних нашарувань. Таке мистецтвостимулює уяву, провокуючи глядача до дискусій, переосмислень і трактувань. Твори цієї художниці – неначе нескінченні опуси із філософським зануренням у сфери буття. Складні переплетіння традицій у прийомах кольоротворення та композиційної архітектоніки усе ж підпорядковані формату яскраво-індивідуального бачення та відчуття. Інколи площина творів Емми Андієвської уподібнюється до коштовностей середньовіччя з мерехтливою поверхнею барвистої смальти або ж спалахіврубінів, полисківагату, бірюзи, тьмяним світінням старого срібла-золота.Вибудовуючи простір за допомогою геометричних фігур, художниця згладжує, заокруглює, неначе полірує гострі кути форм, чим додає їм грайливої легкості та ліризму. І, навпаки, пронизливої емоційної напруги вона досягає, використовуючи ритмомелодику різких, ба, навіть, рвучких пластичних мас і ліній. Не зважаючи на присутність чорного в палітрі, її малярство дзвінке й насичено-яскраве. Використання контурів, жодною мірою, не впливає на домінанту контрастів. Однак, про що співає ця нескорена, дика, вільнолюбна українська птаха? Дисонанси брутального зовнішнього світу й крихкого внутрішнього світу людини вона поборює поезією барв, промовистістю образів, у яких голосить Кассандра, мудрує Заратустра, епічними нотами озиваються пращури. Її твори – це невтомне дошукування істини у всьому: в минувшині та сьогоденні, в щоденних миттєвостях буття, з яких і витворюється вічність. Це, зрештою, відображення виключно особистісного розуміння свого часу, своєї доби й прагнення зафіксувати їх у просторі мистецтва.Водночас, мистецький космосЕмми Андієвської – плід її щирої любові до Матері-України. Чи готові ми сьогодні співати із цією птахою в унісон, чи гідні дорівнятися до неї духом?!

Зоя Навроцька

Морський пейзаж, 2000р.

Двоє, 2004р.

Вікно, 2004р.

Наближення, 2004р.

Дівочий стрій

Молодість, дівоцтво – романтична і красива пора у житті жінки. Тому її одяг відрізняється яскравістю кольорів та пишністю оздоби. Цим вона підкреслювала свої дівочі принади та заможність родини. Основною рисою, що відрізняє дівку від молодиці, є непокрита дівоча коса. Тому в якості головного убору дівчата використовували вінки, або ж уплітали стрічки в коси. Вінок у залежності від пори року міг бути із свіжих квітів, сушених, або ж виготовлявся із кольорового паперу, воску чи навіть пір’я. Хустка також була в гардеробі незаміжньої дівки, але вив’язувалася вінцеподібно на голові, залишаючи непокритим тім’я та косу. Найчастіше такі хустки були з дорогих однотонних тканин – тафти (китайка у народі) та шовку. Так званий дівочий вив’яз також  часто прикрашався квітами.

Стрій молодиці

Молодиця, або ж одружена жінка одягалася гарно та пишно, кольори її одягу лишалися досить яскравими, проте з’являвся новий елемент одягу, який визначав її соціальну приналежність і статус одруженої жінки – це очіпок. Очіпки були більш буденні – пошиті з простих тканин і мало оздоблені, і святкові, які виготовлялися з парчі, шовку, тафти, і часто вражали майстерністю пошиття. Під очіпком жінка ховала косу, бо «світити волоссям» для заміжньої жінки було неприпустимо. Навіть вдома жінка вдягала очіпок. У дещо пізнішій традиції разом з очіпком почали вдягатися хустки. Жіноче волосся було її досить інтимною частиною, лише чоловік міг бачити жінку з розпущеним волоссям.

Стрій старшої жінки

Жінкам у літах личило вдягати одяг уже менш яскравих кольорів: темні, приглушені кольори, мінімум оздоби. Яскравість і  буяння фарб лишали для молодих дівчат. Очіпок і темна або світла простенька хустка був незамінним елементом одягу старшої жінки. Вишиття на сорочках з віком ставало все простіше, прикраси на кшталт коралів, дукачів поступово переходили у спадок до доньок, онук чи молодих невісток.

Також варто зазначити, що існував поділ одягу, та і прикрашання оселі відповідно до пісних і святкових періодів.
Так, у піст, незалежно від віку, жінка не вдягала занадто яскравого одягу – червоних хусток, спідниць, пишно вишитих яскравих сорочок і т. д. Навіть прикраси до посту були інші: темне камінне, скляне намисто. У хаті в піст вішали так звані постові рушники, вишиті білим, а пізніше темним кольором. У свято навпаки одяг був максимально пишним і гарно декорованим. Рушники, скатертини у хаті також були вишиті червоним, загалом яскраво.

Едуард Крутько