9.09. - 31.10.2025

В Музеї мистецтв Прикарпаття експонується живописний твір Федора Майка "Митрополит Андрей Шептицький" до 160-річчя від дня народження цього видатного діяча.

Рід графів Шептицьких мав велику церковну традицію. Тільки з XVIII ст. в українській Церкві з нього було кілька ігуменів, єпископів і двоє митрополитів.     Ян Шептицький (1836 – 1912) – батько майбутнього Митрополита Андрея Шептицького одружився 1831 року з дочкою відомого польського письменника Олександра гр. Фредра – Софією (1837 – 1904), що володіла кількома європейськими мовами, любила мистецтво і сама мала здібності до малювання.

При народженні 29 липня 1865 року Андрей Шептицький отримав ім’я Роман-Олександр-Марія. Він був третім сином у родині, де окрім нього виховувалось ще шестеро дітей. Вже з самого дитинства Роман відзначався великою побожністю, що було результатом сімейного виховання. По завершенні гімназійної освіти, а також здобувши 1888 р. звання доктора права із перспективою солідних успіхів у юриспруденції, Р. Шептицького не покидає думка про духовне життя, яка зародилась ще у дитячі роки. Він має рішучі наміри вступити до єдиного в Галичині чину Св. Василія Великого, що означало повернення до віри предків. 13 вересня 1989 р. молодий монах стає відомим спочатку близьким, а згодом і всьому світові як АНДРЕЙ.

Діяльність Андрея Шептицького у Церкві почалась у складний для Галичини період. В умовах ідейної розбіжності, в тому числі і серед духовенства, почалась активна діяльність тричі доктора, магістра новіціату ЧСВВ о. Андрея. Станіславівським єпископом о. Андрей став у 34 роки. Свою діяльність він розпочав з відвідувань парафій, найперше на Гуцульщині. Його візитації стали приводом для обнови релігійного життя, він мандрував від села до села, вчив, сповідав, допомагав бідним, чим заслужив велику любов і повагу серед людей. У станіславівський період життя о. Андрей звертається із своїм пастирським посланням до вірних Косівського деканату «До моїх любих гуцулів». Загальне здивування привертає форма послання, написаного на гуцульському діалекті. 35-літній єпископ звернувся до народу на доступній і цілком зрозумілій мові, не цураючись, що було досі нечуваним у церковних достойників. Він не промовляє зверхньо чи авторитетно, як його попередники, а говорить попросту, як рівний до рівних. Слід відзначити таку рису характеру, про яку, як правило, рідко хто згадує, це – надзвичайну особисту скромність.

Перебування на Станіславівщині А. Шептицького було коротким; 12 січня 1901 р. він вступає на митрополичий престіл у Львові як Архієпископ Львівський, Митрополит Галицький, єпископ Кам'янецький. Обіймаючи такий високий пост, А. Шептицький ніколи не забував про свій народ. У 1902 р. на засіданні Галицького сейму домагався дозволу на відкриття української гімназії у Станіславові. 22 січня 1906 р. Митрополит очолював делегацію до цісаря з домаганням рівних прав для українців Галичини,  відкриття українського університету у Львові. Митрополит часто за свої родинні гроші кращих семінаристів направляє на богословські студії до Італії, Австрії, Швейцарії.

Значущою була діяльність Митрополита, спрямована на розвиток національної культури, освіти та охорони здоров'я. У 1903 р. він заснував народну лічницю, яка в 30-х рр. перетворюється в надзвичайно розбудовану  лікарню і була не єдиною, що функціонувала його  приватним коштом. Митрополит постійно піклувався «Просвітою», «Рідною школою», бурсами для гімназійної та ремісничої молоді, матеріально сприяв виходу друкованих видань.

Особливою підтримкою Андрея Шептицького користувалися тогочасні митці, як знані, так і початківці. У 1905 р. він засновує у Львові церковний музей, який згодом було перейменовано на Національний музей ім. Митрополита А. Шептицького. У 1913 р. ним було передано в музей унікальну збірку українського мистецтва XI – XX ст., закуплено для музею сучасне приміщення. До 1939 р. музей нараховував понад 80 тис. експонатів у 10 відділах, видав 16 томів наукових записок, організував біля 70 виставок. При музеї діяла унікальна бібліотека: понад 30 тис. томів альбомів з різних ділянок українознавства та історії мистецтва. У 1907 р. Митрополит придбав окреме приміщення (вілла польського художника Стика), що було передано у 1908 р. Національному музею для потреб українських митців, де свого часу  розміщувались майстерні М. Сосенка і О. Куриласа. У 1913 р. у цьому будинку оселився Олекса Новаківський із сім’єю. Митрополит упродовж більш ніж чверть століття був для художника щедрим меценатом та приятелем. О. Новаківський був для А. Шептицького одним з тих митців, на яких Митрополит покладав особливі надії  у справі піднесення загального професійного рівня українського мистецтва. Зацікавлення Митрополитом особою Новаківського відбулось у часі персональної виставки художника 1911 р. у Краківській палаті мистецтв. У 1923 р. у цьому ж будинку було відкрито художником Мистецьку школу. У стінах цієї школи розпочало свій шлях у мистецтво ціле покоління талановитої молоді, яке вже в першій половині минулого століття представляло найрізноманітніші творчі напрями, що заполонили художнє життя Галичини того часу. Через малярську  школу О. Новаківського в різний час пройшло близько 100 учнів, серед яких Г. Смольський,  М. Мороз, С. Гебус-Баранецька,  Я. Лукавецький, О. Плешкан,  Р. Сельський,  М. Райх-Сельська, П. Сахро та інші. Фінансову підтримку діяльності школи здійснював Митрополит, особисто читав лекції з історії образотворчого мистецтва для учнів малярської школи. Є відомості, що А. Шептицький виступав також спонсором для поїздок молодих художників у провідні мистецькі навчальні заклади Європи з метою вдосконалення їх майстерності.

Особисті клопотання та значна за своїми обсягами фінансова підтримка А. Шептицького забезпечили повернення унікальної пам’ятки сакрального мистецтва XVII cт. Богородчанського іконостасу авторства Й. Кондзелевича (первинно створювався для Манявського Скита, закритого австрійською владою та придбаний громадою с. Богородчани), що влітку 1916 р. в часі наступу російських військ, відомого з історії як брусиловський прорив, був демонтований з метою збереження та перевезений до Відня, а по завершенні Першої світової війни, на початку 1920-х рр. переданий до Варшави. Станом на сьогодні іконостас дбайливо зберігається у Львівському національному музеї імені А. Шептицького.