(0342) 77-65-11 | (0342) 53-00-39 | artmuseum_if [равлик] ukr.net | А. Шептицького 8, м. Івано-Франківськ

Виставка Відреставрованих Творів

Останнім часом все гучніше лунають дискусії щодо ролі музеїв в сучасному світі, методів роботи та завдань, покладених на його співробітників. Одним із пріоритетних для себе завдань Музей мистецтв Прикарпаття вважає реставрацію творів мистецтва. Свого часу музей став притулком «волаючих по допомогу» ікон, що потрапили із складів «культового майна», отримав у спадок значну кількість понівеченої часом, а здебільшого людською недбалістю та незрозумілою жорстокою ненавистю культової скульптури. Реставрація – процес складний, що потребує високої фахової підготовки, тривалий та дороговартісний. В Музеї мистецтв Прикарпаття активно ведеться робота з реставрації за державний рахунок та власним коштом установи. В експозиції представлено дванадцять творів живопису, іконопису, скульптури, відреставрованих таким чином впродовж року, що минає. В процес роботи були задіяні завідувач сектору реставрації Зеновій Крок, художник-реставратор Віталія Жолобак та фахівці ЛФ ННДРЦУ. Незважаючи на активну роботу по збереженню культурної спадщини, у фондах музею зберігається ще чимало творів, що «чекають» на свого благодійника. З досвіду багаторічної роботи з’являється глибоке переконання, що тільки через тісну співпрацю між науковими працівниками музею, реставраційними майстернями, місцевими органами влади, окремими меценатами можна знайти ефективний шлях до порятунку музейних пам’яток. Лише тоді, коли ми всі разом об’єднаємо зусилля й донесемо до свідомості високих можновладців та громадськості усвідомлення того, що збереження та безпека культурних надбань є невід’ємною частиною безпеки самої держави, нам вдасться донести до нащадків безцінні скарби нашої культури. Адже без минулого немає майбутнього.

Опанас Заливаха

"На Купала"

                                                                                                         ОПАНАС ЗАЛИВАХА

                                                                                                              (1925 – 2020)

         Художник, філософ, романтик Опанас Заливаха народився 26 листопада 1925 р. на Харківщині. Рятуючись від голоду 30-х, родина майбутнього художника опиняється в далекому Сибіру. З великими перешкодами  Заливасі вдається здобути мистецьку освіту (закінчив Ленінградську Академію мистецтв).

         Кожна сторінка життя Опанаса Заливахи наповнена незламною волею в боротьбі з існуючим режимом. В радянський час дуже важко було донести своє мистецтво до глядача, якщо воно йшло врозріз із загальноприйнятим. Його твори ніде не експонувалися, спроби організувати власну виставку закінчувались невдало.

         Перша виставка творів О.Заливахи відбулась у Тюмені. Новизна думки та її живописне втілення викликали осудливі розмови і невдоволення начальства. Другу виставку творів було відкрито вже в Івано-Франківську в 1962 р. у краєзнавчому музеї. Ця виставка, проіснувавши лише кілька днів, була закрита за вказівкою «згори».

         Тоталітарна заборона на все похитнулась в період перебудови. Саме тоді стала можливою виставка робіт художника. Вона відкрилась в експозиційній залі художнього музею у 1989 році, була масштабною за своїм наповненням. Для культурного життя міста відкриття цієї виставки стало справжньою сенсацією. Переглянути твори прибували люди з інших міст.

         Живописна мова робіт О. Заливахи є простою, чіткою, лаконічною. Але за цією «простотою» криється потужна авторська думка, яку він намагається донести до глядача. При такому підході неабиякого значення набувають колір, лінія, силует та ритм.

         Роботи О. Заливахи не розраховані на побіжний перегляд, вони потребують тривалого вдумливого споглядання, щоб зрозуміти глибинну суть, вкладену автором у власний твір, свого роду послання для співгромадян.

       На виставці з нагоди 95-річчя від дня народження Опанаса Заливахи представлено частину його багатого творчого доробку з родинної колекції художника. Експоновано понад сто творів, виконаних у різних матеріалах та техніках. Це олійний живопис, графіка,різьблення по дереву, кераміка, розпис на склі. Виставка стала можливою за тісної співпраці  ММП з Яриною Заливахою, донькою художника.

"Христос-пастух"

"Україночка"

"У мандри" 

"Коло хати"

Писанкарство

Писанка - це один з елементів обрядової традиції Великодня. З нагоди цього великого свята Музей мистецтв Прикарпаття щорічно проводить майстер-класи з писанкарства.  Ми запалюємо свічки і запрошуємо  Вас приєднатися до цього сакрального дійства, під час якого у Вас буде можливість створити свою власну писанку! На майстер-класі з писанкарства ви почуєте про  символіку та історіїю виникнення писанок.

Як проходить майстер-клас з писанкарства?

 

Писанкарство цікаве не тільки тим, що має довгу й цікаву історію, це ще й дуже захоплюючий багатоетапний процес:

 

1.    Спочатку Вам запропонують вибрати орнамент, який ви  хотіли б зобразити;

2.    Потім Ви нанесете візерунок на яйце олівцем;

3.    Після цього наведете певні елементи гарячим воском за допомогою писачка. Коли Ви опустите яйце в барвник і продовжите роботу, ці елементи залишаться білого кольору. І так з кожним наступним шаром.

 

 

Цей процес буде цікавий і дорослим, і дітям, а готова писанка стане прекрасним подарунком близькій людині або красивою  прикрасою святкового столу. 

Крім особливого інструменту для писанок – писачка,  яйце фарбується за допомогою воску та спеціальних анілінових фарб. На майстер-класі в музеї все це буде у Вашому розпорядженні. Ви будете мати можливість випробувати себе в різних техніках розпису писанок і вибрати ту, яка найбільше до душі.

Тільки уявіть: справжня українська писанка, яку Ви покладете в святковий кошик, буде створена вашими власними руками! Ви зможете особисто долучитися до збереження українських звичаїв і традицій, а головне - навчити цьому дітей. Тому вибирайте зручний час, беріть з собою всю сім'ю і приходьте до нас на майстер-клас з писанкарсва!

 

Ми можемо приїхати до Вас в офіс з усім необхідним для розпису писанок і провести корпоративний майстер-клас. Напередодні Великодня навіть дорослі починають вірити в диво і згадують традиції. Немає нічого кращого для створення святкового настрою, ніж  майстер-клас з писанкарства!

 

Космос Емми Андієвської

Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 року в місті Сталіно (Донецьк). Від 1943 року перебуває за межами України. Американська громадянка. Мешкає в Німеччині. Член ПЕН-клубу, Спілки професійних митців Німеччини, Національної Спілки письменників України, лауреат Міжнародної літературної премії «Тріумф» (2003 р.) та премії «Тетяни та Омеляна Антоновичів» (2018 р.). У 2018 році Емма Андієвська отримала Національну премію ім. Тараса Шевченка в номінації «Література». Малярство художниці прикрашає колекції провідних музеїв світу. В 2019 році великий обсяг творів нею передано Музею Сучасного Українського мистецтва Корсаків. 

Космос Емми Андієвської. Виставка творів із колекції МСУМК.

А й справді, мистецтво Емми Андієвської – культової української художниці – із вимірів космічних! Її доробок важко означити конкретикою цифр, навіть із численними нулями: прозові твори глибинно філософського змісту, вишукана поезія, в обсязі якоїперлиною із перлин є унікальні сонети, малярство – нестримна повноводна ріка, що, увірвавшись у європейську художню культуру 1960-х, долучила Україну до відкривачів новітньої виражальної мови мистецтва. Все загалом – свідчення про феноменальний інтелект авторки, її неймовірну працелюбність, а, найголовніше, про силу духу, яка спонукає не призупинятись на етапах розвитку, повсякчас бути актуальною, співзвучною своїй добі та неймовірно цікавою молодим поколінням. Відтак, творчість Емми Андієвської неможливо класифікувати за традиційними ознаками, виокремлюючи, скажімо, пласт літератури від об’єму ткацтва, або ж розлогих серій малярства. Світ її творчості цілісний, як за естетичними, так і за стилістичними ознаками. Теми, втілені в слові, лінії, кольорі приваблюють особливим ірраціональним звучанням, чистим, майже дитинним, поглядом на світ.

Нині,коли в сучасному мистецтві простежується певна реактуалізація пластичних ідей модернізму, творчість Емми Андієвської звучить пречистою автентикою цього напрямку. Автентикою, яка наскрізь позбавлена імітацій та епігонства. Вільний політ уяви, фантасмагоричні видива, образне мислення без жодних догм та канонів… Фундаментальний архаїзм променить крізь призму культурних нашарувань. Таке мистецтвостимулює уяву, провокуючи глядача до дискусій, переосмислень і трактувань. Твори цієї художниці – неначе нескінченні опуси із філософським зануренням у сфери буття. Складні переплетіння традицій у прийомах кольоротворення та композиційної архітектоніки усе ж підпорядковані формату яскраво-індивідуального бачення та відчуття. Інколи площина творів Емми Андієвської уподібнюється до коштовностей середньовіччя з мерехтливою поверхнею барвистої смальти або ж спалахіврубінів, полисківагату, бірюзи, тьмяним світінням старого срібла-золота.Вибудовуючи простір за допомогою геометричних фігур, художниця згладжує, заокруглює, неначе полірує гострі кути форм, чим додає їм грайливої легкості та ліризму. І, навпаки, пронизливої емоційної напруги вона досягає, використовуючи ритмомелодику різких, ба, навіть, рвучких пластичних мас і ліній. Не зважаючи на присутність чорного в палітрі, її малярство дзвінке й насичено-яскраве. Використання контурів, жодною мірою, не впливає на домінанту контрастів. Однак, про що співає ця нескорена, дика, вільнолюбна українська птаха? Дисонанси брутального зовнішнього світу й крихкого внутрішнього світу людини вона поборює поезією барв, промовистістю образів, у яких голосить Кассандра, мудрує Заратустра, епічними нотами озиваються пращури. Її твори – це невтомне дошукування істини у всьому: в минувшині та сьогоденні, в щоденних миттєвостях буття, з яких і витворюється вічність. Це, зрештою, відображення виключно особистісного розуміння свого часу, своєї доби й прагнення зафіксувати їх у просторі мистецтва.Водночас, мистецький космосЕмми Андієвської – плід її щирої любові до Матері-України. Чи готові ми сьогодні співати із цією птахою в унісон, чи гідні дорівнятися до неї духом?!

 

Зоя Навроцька

Морський пейзаж, 2000р.

 

Двоє, 2004р.

Вікно, 2004р.

Наближення, 2004р.

«СВІТЛО ІСТИНИ» художниці Юлії Багринівської.

У Музеї  мистецтв Прикарпаття з 20 квітня 2021 р. вперше експонується виставка сучасних ікон молодої художниці з Калущини Юлії Багринівської.

На виставці під назвою «СВІТЛО ІСТИНИ» представлені чотирнадцять ікон, виконаних в техніці акрилового малярства, серед яких: «Зішестя Ісуса Христа в ад», «Розп’яття Господа Нашого Ісуса Христа», «Святий рівноапостольний князь Володимир», «Спас Вседержитель»  та ін.. Авторка по-сучасному переосмислює візантійський іконопис, це чітко проглядається в стилістиці виконаних ікон.

Основна ідея виставки – розповісти про любов Бога, яка для нас людей  часом є складною та незбагненною. Дати відповідь на запитання: «Хто є тим «СВІТЛОМ ІСТИНИ»?».

Художниця за допомогою символічної мови  кольору, світла, простору, композиції, відображає справжню символіку ікони, її богослов’я. Адже, ікона – це своєрідний портал, що дозволяє православному християнинові відмовитися від матеріального світу і звернутися думками до духовного, піднесеного, божественного. Молитва, яка зображена знизу на кожній з ікон дозволяє розкрити всі сенси, вкладені в неї, тому що тільки молитва має таку силу.

У часі пандемії, війни на Сході України та Великого Посту – іконопис є тим інструментом, який відкриє нам світло надії, віри, добра та любові.

Творити як світити…

Все, що бачать очі є тільки відблиском, тінню, від того, що неспроможна сприйняти зором людина. Світло…, символ Реальності і здатності проникатиСвітлоджерело зовнішнього і того, що всередині нас.

              В йога – сутрах записано і таке: «… розум не світиться самостійно, тому і може бути об’єктом сприйняття. Свідомістьвідмінна від розуму, форм, знань, ідей і образів і сприймати її важко. Вона не є те що розум. Світло розуму є лише слабим відображенням саме світла свідомості».

Хрестиянство, буддизм, мітраїзм, інші релігії, - наповнені фотизмом (вчення про світло). Є митці які у своїй творчості наділені  здатністю світіння, Юлія Багринівська одна з них.

               Художниця сакрального мистецтва, живописиця. Народжена на ІваноФранківщині, Калуський район. Здобула дві чудові освіти, спочатку закінчила Калуський коледж культури і мистецтв, потімЛьвівську Національну Академію Мистецтв (ЛНАМ).

Людина починається з дитинства. Віра в Бога прийшла до маленької дівчинки завдяки бабусі Галині і дідусеві Антону. З бабусею змалечку ходила до церкви. Юлія в дитячі літа була оповита любов’ю і увагою з боку рідних. Дівчина зростала з такими надбаннями як: скромність, правдомовність, не лукавість, повага до старших, любов до Бога.

               Із розповіді художниці (ч.1): «Одного погідного, ясного дня ми з братом лагодили мені мольберт. То був перший мольберт у моєму житті. В ті миттєвості на думці було одне: «Я художниця». Це мрія, яка живе в мені й досі.

Від тієї днини промчало, промайнуло близько 15 років… Зараз мене з Антоном розділяє велика відстань, він живе в США. Якось мені на очі потрапив  мольберт, ледь не ідеальний, і я ненароком промовила: «Мені б такий…». Пройшов місяць, отримала посилку з Америки. Я так хотіла його мати, і, ось він мій. В очах сльози, не тому, що мольберт направду такий красивий, зворушив вчинок брата. І як мені не бути художницею?! Як не йти за мрією?!».

           Пріоритетними для неї в малярстві  єсучасна ікона на міцному фундаменті канону і віри, а кредо її життя: «Бути собою». «Іконописанняце моє моління, моя розмова з Богом. Творчістьце мій інструмент самовираження та служіння людям. Допомагаю уздріти людям  світ краси, добра і любові. Тихо, засобами символів розповідаю про любов. Любов, яка для нас така складна і незбагненнаЛюбов Бога», - Юлія Багринівська (ч.2).

В студентські літа в Академії (ЛНАМ)   архіважливу роль у становленні дівчини як мисткині відіграв старший викладач - Роман Михайлович Кислийбув для неї другим батьком. Добрі спомини залишилися в пам’яті іконописиці і про професора, Народного художника України омана Якимовича Василика. «Цей викладач створював атмосферу добра», - каже Юлія.

              Вона з гідністю виконує своє покликання. Іконопис дарує гармонію єства, смиренність, і мисткиня бачить  - її праця потрібна і має перш за все - духовну  цінність. Художниця тримається думки, що цього хоче сам Господь. Сприяє створенню образів зосередження в молитві, та власне, іконописання саме по собі є молитвою.  Образи створює у Візантійському стилі, під кожним з них пише слова молитви.

В одному з інтерв’ю повідала: «Мене запитують, чому я використовую для санкіру підклад для лику червоний колірому, що червоний колір у сакральному мистецтві має велике значення. Колір любові, колір перемоги і страждань Ісуса Христа. І лик на червоному тлі набуває особливого сіяння…»

                 Перша персональна виставка ікон авторки поіменована «Моління» відбулася в Долинському краєзнавчому музеї «Бойківщина» Омеляна і Тетяни Антоновичів (2019-й рік). Художниця подарувала музею образ «Моління в Гетсиманському саду».

Ікона «Введення у храм Пресвятої Богородиці» (дипломна робота на здобуття ступеня бакалавра) знаходиться в церкві з такою ж назвою в селі Пійло (УГКЦ). Плащаниця, малювання і шитво, «Оплакування Ісуса Христа» (дипломна робота на здобуття ступеня магістра) – перебуває в церкві «Введення в храм Пресвятої Богородиці» в тому ж селі Калуського району (ПЦУ).

                   Пише молода художниця і пейзажі, натюрморти. Дуже любить танцювати, але танці вимагають приділення їм часу, а робити будь – що в півсили вона не звикла.

Юлія має різносторонні уподобання в живописі: залюблена у творчість Моне і Вінсента ван Гога, захоплюється роботами М. Приймаченко і графікою Я. Гніздовського, сецесією М. Сосенка і його учня Ю. Буцманюка. З когорти сучасних живописців виділяє – М. Гельман, Я. Мовчан, Д. Гордіцу, С. Владику.

              Мисткиня щиро ділиться своїми задумками і планами (ч.3): «Прагну бути успішною і відомою, затребуваною художницею, яка має місіюслужити Богу і людям. Бути люблячою мамою, коханою дружиною і мудрою жінкою, в домі котрої панує злагода. З матеріального, - хотілося б мати невеликий будиночок в горах, бо українські Карпатице місце сили і дужої енергії. І… потрібно багато працювати, задля реалізації мрій і замислів…».

 

Андрій Будкевич, історик мистецтва, брендолог.

 

Полтавщина- етнографічні маркери.

Дівочий стрій

Молодість, дівоцтво – романтична і красива пора у житті жінки. Тому її одяг відрізняється яскравістю кольорів та пишністю оздоби. Цим вона підкреслювала свої дівочі принади та заможність родини. Основною рисою, що відрізняє дівку від молодиці, є непокрита дівоча коса. Тому в якості головного убору дівчата використовували вінки, або ж уплітали стрічки в коси. Вінок у залежності від пори року міг бути із свіжих квітів, сушених, або ж виготовлявся із кольорового паперу, воску чи навіть пір’я. Хустка також була в гардеробі незаміжньої дівки, але вив’язувалася вінцеподібно на голові, залишаючи непокритим тім’я та косу. Найчастіше такі хустки були з дорогих однотонних тканин – тафти (китайка у народі) та шовку. Так званий дівочий вив’яз також  часто прикрашався квітами.

Стрій молодиці

Молодиця, або ж одружена жінка одягалася гарно та пишно, кольори її одягу лишалися досить яскравими, проте з’являвся новий елемент одягу, який визначав її соціальну приналежність і статус одруженої жінки – це очіпок. Очіпки були більш буденні – пошиті з простих тканин і мало оздоблені, і святкові, які виготовлялися з парчі, шовку, тафти, і часто вражали майстерністю пошиття. Під очіпком жінка ховала косу, бо «світити волоссям» для заміжньої жінки було неприпустимо. Навіть вдома жінка вдягала очіпок. У дещо пізнішій традиції разом з очіпком почали вдягатися хустки. Жіноче волосся було її досить інтимною частиною, лише чоловік міг бачити жінку з розпущеним волоссям.

Стрій старшої жінки

Жінкам у літах личило вдягати одяг уже менш яскравих кольорів: темні, приглушені кольори, мінімум оздоби. Яскравість і  буяння фарб лишали для молодих дівчат. Очіпок і темна або світла простенька хустка був незамінним елементом одягу старшої жінки. Вишиття на сорочках з віком ставало все простіше, прикраси на кшталт коралів, дукачів поступово переходили у спадок до доньок, онук чи молодих невісток.

Також варто зазначити, що існував поділ одягу, та і прикрашання оселі відповідно до пісних і святкових періодів.
Так, у піст, незалежно від віку, жінка не вдягала занадто яскравого одягу – червоних хусток, спідниць, пишно вишитих яскравих сорочок і т. д. Навіть прикраси до посту були інші: темне камінне, скляне намисто. У хаті в піст вішали так звані постові рушники, вишиті білим, а пізніше темним кольором. 
У свято навпаки одяг був максимально пишним і гарно декорованим. Рушники, скатертини у хаті також були вишиті червоним, загалом яскраво.

Едуард Крутько 

 

Виставка витинанок Дарії Альошкіної «Магія паперового мережива»

Виставка витинанок Дарії Альошкіної

«Магія паперового мережива»

 

Дарія Альошкіна – мисткиня-новаторка, яка не тільки відродила старовинне українське ремесло витинанки, але й перетворила його в сучасне мистецтво і презентувала всьому світу. Дарія першою почала створювати витинанки гігантських розмірів. Ці величезні ажурні панно стали точкою тяжіння безлічі виставок і арт-проєктів в різних країнах: Польща, Німеччина, Франція, Південна Корея, Канада, США, Бельгія, Австрія, Швейцарія, Данія. Всі орнаментиавторські до останнього штриха, всі витинанки робляться тільки вручну. Особливість техніки – симетрія: так само, як і в давні часи складали аркуш паперу і вирізували фігурки й узори, величезне полотно складається рівно навпіл, прорізається орнамент, і потім, як фантастична сніжинка, полотно розгортається і перетворюється на величезне паперове мереживо! Це – справжня магія.

За свою творчу біографію Дарія створила сотні квадратних метрів полотен. Жоден візерунок ніколи не повторюється, тому що створений на основі «живого» імпровізаційного малюнка-ескізуяк не повторюється візерунок сніжинки. Дарія першою почала експериментувати з сучасними матеріалами, що дозволило створювати з декоративних полотен справжні інсталяції, театральні декорації і прикрашати ними публічний простір.

Дарія зробила декілька десятків проєктів, що декорують простір, створюють в ньому атмосферу ілюзорності та привертають увагу публіки. «Фокус» витинанок – в мереживній ажурності, яка дійсно вражає і своїми масштабами, грою тіней в прорізах при різному освітленні, грою світла на білій поверхні панно. Енергію ручної роботи неможливо підробити. Крім того, Даріядійсно шалено талановита мисткиня. Вона створює мотиви, пов’язані з глибоким корінням традиційної естетики, але робить це дуже по-сучасному і віртуозно, з високомистецьким смаком. 

 

Вона створила витинанки для відомої французької декораторки Ізабель Даерон, яка багато років оформлює вітрини для бутіків Hermes в Японії і Франції (це був спеціальний проєкт для магазину ВСІ Свої. Дім та декор). Виконала декорування стенду українських дизайнерів на Паризькому Салоні Maison & Objeсt.  Дарія співпрацювала з ювелірними бутіками: створила панно для київського бутіка Cartier і ювелірного бренду Oberig. Отримала запрошення від Фонду Мікеланджело для участі в бієнале крафтового мистецтва у Венеції

 

   

 

Біографічна довідка

 

Дарія Альошкіна народилась 05.03.1982 року у м. Києві в родині скульпторів Олекси та Людмили Альошкіних. Дитинство минуло на Вінниччині. 

2001 – закінчила Вижницький коледж прикладного мистецтва ім. В. Ю. Шкрібляка (м. Вижниця, Чернівецька обл.). 

2007 – закінчила Львівську Національну Академію Мистецтв, магістр за спеціальністю «Монументально-декоративна скульптура»

Працює в галузі станкової та монументальної скульптури, витинанки, графіки. Режисер Театру Тіней «Див».

З 1996 року бере участь у виставках та симпозіумах. Учасниця більше тридцяти скульптурних симпозіумів України, Польщі, Литви. Скульптури прикрашають такі міста, як Київ, Львів, Чорноморськ, Жовква, Коломия, Свалява, Калуш, Ґданськ (Польща). 

З 2010 року представляє Україну на міжнародних подіях з монументальними витинанками: Польща, Німеччина, Франція, Південна Корея, Канада, США, Бельгія, Австрія, Швейцарія, Італія, Данія та ін. Витинанки двічі прикрашали український стенд на відомому книжковому форумі «Livre Paris» у Парижі. 

2018бренд Cartier прикрасив бутік її паперовими витинанками. 

2018участь з витинанками на Бієнале високого ремесла та дизайну Révélations Grand Palais, Paris. 

2018оформлення українського стенду витинанками на Maison et object, Paris Design Week. 

2019 – співпраця з французькою дизайнеркою Issabel Daëron в оздобленні вітрин. 

2019 – експозиція витинанок у штаб-квартирі ООН у Швейцарії.

2020 – запрошена на участь у бієнале крафтового мистецтва у Венецію Фондом Мікеланджело. 

 

Живе та працює у Львові, мама трьох дітей.

 

 

 

ІМПРЕЗА-1989

 

Заливаха О. "Повний шлунок не радо вчиться" 1991 р.в.

Дерево, пластик, дзеркало, 57х57

 

                                                       ІМПРЕЗА-1989

                                            … 30 років потому

                                                     СПОГАД

Масштабна виставка, що виникла в часи змін політичних парадигм, на десятиліття вплинула на естетичну свідомість жителів міста, спровокувала виникнення ряду мистецьких явищ і продемонструвала можливості реалізації незалежних ініціатив у найамбітніших форматах. «Імпреза» ставила завдання об’єднати, показати, зіставити, пропагувати сучасне світове мистецтво в Україні й українське на Заході, залучала ринкові механізми й дипломатію, бралася за наукову, літературну, поліграфічну діяльність, формування фондів і оперативних колекцій…

У 1988 році троє художників —  Михайло Вітушинський, Ігор Панчишин та  Микола Яковина  складають  програму  міжнародної виставки, структура якої була б характерна для розвиненого громадянського суспільства, такого, де повноцінно функціонують усі соціальні механізми і де такі акції є органічними. Ризикованість майбутнього заходу була очевидна: сумнівність співпраці з офіційними інституціями і життєздатність концепції могли стати на перешкоді задумам. Але неочікувана для 1989 року (!) ініціатива чудово вписалася в емоційну тканину суспільного піднесення напередодні розпаду імперії. Дві великі несподіванки сприяли організаторам – позитивна реакція офіційної влади та жвавий відгук закордонних митців, котрий надав «Імпрезі» не лише кількісного наповнення, а й відповідного якісного статусного рівня. Коли не маєш змоги подорожувати світом, запроси його до себе в гості. Здавалося, така спекулятивна формула приречена на провал, тим більше, що досвіду проведення таких акцій наприкінці 80-х років не було не лише в Україні, а й у цілому СРСР

«Імпреза» відбувалась на платформі Обласного Художнього музею. Ініціаторам вдалось залучити офіційні і на той час дуже консервативні структури, але колектив самого музею з ентузіазмом включився у спільну дію. Досить сказати, що протягом року підготовки до першої бієнале це була основна діяльність музею, де довелось опановувати не притаманні тодішнім нормам  діяльності. Сама назва бієнале виникла саме в процесі дискусій у музеї. Автором назви був  (Ігор Мальцев) – тоді працівник музею. На майданчику бієнале і в Музеї,  і взагалі  в Україні тоді вперше були апробовані механізми і процедури організаційні і навіть зроблені програмні і законодавчі ініціативи в міжнародних комунікаціях. Тоді вперше в Україні було проведено в 1990 році повнокровний аукціон мистецьких творів.  Якщо не враховувати аукціон в Москві проведений ексклюзивно акційним домом «Сотбіс», то Франківський був першим і в тодішньому радянському союзі. Впродовж наступних років Музей змушений був відкрити відділ сучасного мистецтва, першим керівником якого і був І.Панчишин. Музей з відділом  регулярно що два роки проводили наступні  бієнале до останньої в 1997році. Така тяглість, кількість і послідовність дотепер не повторена в Україні. Врешті на базі бієнале було створено Музей Сучасного Мистецтва в Івано-Франківську. Теж перший в Україні.  Він на жаль проіснував не довго, але там  було проведено багато виставок і конференцій у програмі «Міжсезоння» між окремими бієнале.

Отже, можливість побачити в оригіналі праці іноземних та українських художників і навіть придбати їх на аукціоні, видавалася тоді чимось дивним. Обиватель вкляк. Виставка мала шалений успіх. Мистецтвом стали цікавитись. І не тільки вуличними вернісажами, котрі нечувано активізувалися. Відбулося п’ять виставок бієнале (1989, 1991, 1993, 1995, 1997). Перші три проходили під головуванням міжнародного журі, котре розподіляло нагороди та відзнаки. Дві останні проходили як кураторські проекти. Загалом в «Імпрезах» взяло участь понад 1300 учасників із 45 країн, було експоновано біля 3000 робіт і побувало на її виставках та акціях понад 20 000 відвідувачів.

Пізніше декілька разів проходили виставки з колекції «Імпрези», але безпосередньо до бієнале вони вже не мали стосунку. Тепер деякі роботи зберігаються у фондах Музею мистецтв Прикарпаття (давніше – Івано-Франківський обласний художній музей).

 «Бієнале «Імпреза» відчиняла для глядача підпілля нонконформістського мистецтва, представляла експозиції західного модернізму. Своєю діяльністю «Імпреза» відігравала роль генератора у виявленні художників «нового мистецтва». Більшість із них узялась організовувати, починаючи з 1991 року, не залежні від «Імпрези», але синхронізовані з нею в часі, виставки та акції. Естетика творів цих художників суттєво відрізнялась від більшості експонованих на «Імпрезах» своєю постмодерністською естетикою й застосуванням зовсім іншого арсеналу художніх засобів. Це були енвайронменти, гепенінґи, перформанси та провокативні акції.

 

Власне бієнале «Імреза» заклала тоді підґрунтя для подальшого позиціонування містечка, як одного з найцікавіших в культурологічному аспекті місць на мапі країни. Це навіть дало можливість в 1998-99 рр. реконструювати стару парадигму міста, як міста промисловості мілітарної та  сформулювати стратегію довготривалого розвитку Івано-Франківська, де такі форуми, туризм і розгортання мистецьких масштабних програм  стали  пріоритетами  містової економіки і розвитку до цього часу.

 Кабаченко В. "Незігране весілля" 1993 р.в.

 Полотно, олія, 140х115

 

Василь Касіян

Василь Касіян (1896 – 1976)

1 січня 2021 року виповнилось 125 років від дня народження відомого художника, засновника української школи графічного мистецтва, педагога, мистецтвознавця-теоретика і громадського діяча Василя Касіяна. Попри значну кількість звань, відзнак, нагород, титулів, найважливішими, попри все, залишаються його творча спадщина та педагогічна праця. Адже після відходу у вічність митець залишив по собі величезний спадок. Він складає близько десяти тисяч творів та десятки підготовлених ним учнів, що продовжили розвивати графічне мистецтво, бо близько п’ятдесяти років професор В. Касіян віддав праці у Київському та Харківському художніх інститутах.

Народився В. Касіян у селі Микулинцях поблизу Снятина на Івано-Франківщині. З раннього дитинства у нього проявився хист до малювання. Прагнення здобути мистецьку освіту врешті зреалізувалось після закінчення Першої світової війни. Саме у Празькій академії образотворчих мистецтв, навчання в якій завершилось у 1926 році, відбулось становлення В. Касіяна-графіка, до нього прийшло перше визнання.

Працював художник у різних техніках станкової та ілюстративної графіки, основними з яких були офорт, дереворит, літографія, суха голка. В залежності від обраної теми, поставлених перед собою завдань, технічних засобів мова його графічних творів є різною: оповідною, експресивно-динамічною, скупою та лаконічною. Почесне місце у творчості В. Касіяна посіла книжкова графіка. Митець виконував ілюстрації до творів видатних класиків української літератури – І. Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, В. Стефаника. Однак провідною темою художника була Шевченкіана; ним було створено п’ять циклів ілюстрацій до «Кобзаря», окремих видань поем «Наймичка» та «Гайдамаки», за що став першим серед художників лауреатом Шевченківської премії (1964).

У 1982 році було відкрито у м. Снятин меморіальний музей В. Касіяна.

Фондове зібрання Музею мистецтв Прикарпаття складає вісімдесять вісім одиниць зберігання творів художника. Присвячена до ювілею митця виставка творів з колекції музею дає змогу пройнятися художнім доробком Василя Касіяна – одного з численних талантів, які дала Україні та світові наша земля.

Т.Шевченко з казахським хлопчиком.

1961 р.в.

 

Начерки гуцулів Закарпаття (обличчя). 

1945 р.в.

 

Лепта.

1924 р.в.

 

Король-гуцул.

1945 р.в.

Народне мистецтво сакральної вишивки

       Серед розмаїття декоративно-ужиткових мистецтв українська народна вишивка посідає одне із чільних місць. Цей споконвіку поширений в Україні спосіб декорування виробів виконує традиційно кілька функцій: декоративну, обрядову, магічну. У давні часи домінували магічні та обрядові функції вишивки. Проте сьогодні визначальною є декоративна функція вишивки. Прикрашати речами, що декоровані вишиттям, середовище свого перебування в українців не обмежилось лише власною оселею. Цей звичай поширився і на культові споруди. Предмети, прикрашені вишивкою, і тепер можна часто спостерігати у греко-католицьких та православних храмах.

        Художня система оздоблення сакрального предметно-просторового середовища українських храмів зароджувалась ще в княжих часах. Як стверджують дослідники, своїм корінням вона сягає періоду будівництва перших давньоруських християнських святинь. Ще на етапі утвердження християнства при облаштуванні церков важливе місце відводилось літургійним тканинам, вишивкам. За усталеною традицією, яка брала свій початок у візантійській культурі, для пошиття предметів церковної обстави використовувались, насамперед, коштовні тканини. До таких матерій у період XVII – XVIII століть належали різні види шовкових матерій, привізних і місцевого виробництва, також оксамит, оздоблені гаптуванням золотою та срібною ниткою. З огляду на те, що не кожна парафія могла фінансово дозволити собі прикрашати інтер’єр свого храму дорогими тканинами, на західноукраїнських теренах усталилась традиція обруси на престіл, покривала на аналої, хоругви, фани, рушники для Царських врат, дияконських дверей, окремих ікон, покрови священних посудин – воздухи та покрівці, облачення священнослужителів  тощо декорувати традиційним для регіону вишиттям. Ці тканини ставали прикрасою храму та в усі часи існування інституції церкви були складовою її життя.

  Час не стоїть на місці, а відтак оздоблення храмів змінюється. На заміну рушникам, обрусам, вишитим на початку XX століття, прийшли декоративні вишивані тканини, створені вперіод так званої  «відлиги» 60-х років XX століття. Новомодні віяння кінця XX – початку XXI століть спричинились до того, що інтер’єр церкви отримав нове декоративне звучання. Значна частина церковних тканин вийшла з ужитку через свою зношеність. Таким чином у храмах накопичилась значна кількість вишиваних речей, які до того ж не можна за законами церкви використати в якийсь інший, відмінний від первинного спосіб, освячену річ не можна просто викинути.

          Музей мистецтв Прикарпаття одним із основних видів діяльності вважає науково-пошукову роботу. Пошук творів мистецтва, в тому числі і декоративного, за умов відсутності фінансового сприяння з боку держави доволі суттєво скорочує об'єми  нових поступлень до фондозбірки. Але скрута, як не дивно, часом мобілізує людину до праці, до пошуку чогось нестандартного. От і в Музеї мистецтв Прикарпаття колишній старший науковий співробітник, що впродовж багатьох попередніх років обіймав посаду завідувача фондів, Печарський Я. Д. ще у далекому 2009 році винайшов унікальну форму пошукової діяльності. Вона полягала в тому, щоб поступленнями до музейних фондів стали вишивані сакральні речі із церков, що перестали виконувати свою естетично-декоративну функцію у храмі, але не втратили свого значення як твори в контексті вивчення, збереження та популяризації мистецтва вишивки на теренах краю. Дирекція музею звернулась до багатьох церков Івано-Франківщини з листом-проханням надати  нашій установі допомогу у справі збирання сакральної вишивки. Єпископ греко-католицької церкви Івано-Франківської єпархії Володимир (Війтишин) підтримав прохання музейників і звернувся з листом до отців, деканів, парохів і адміністраторів Івано-Франківської єпархії УГКЦ, щоб всіляко сприяти музеєві у науково-пошуковій роботі з вивчення й дослідження сакральної вишивки у храмах нашої області. Пошукова робота Печарського Я. Д. велася переважно в селах та містах Рогатинського, Галицького та Тисменицького районів області.  Було зібрано близько 400 предметів сакральної вишивки.

         Багато церков на теренах краю у період атеїстично-комуністичного режиму було на довгий період закрито, а відтак вишиваних сакральних творів початку XX століття в них не збереглося. З діючих же храмів багато речей було віддано (зі слів парохів) до монастирів у східні області України. Таким чином до музею надійшли переважно вишивані сакральні речі 60 – 70-х років XX століття, проте незначна кількість предметів, що датована 20 – 30-ми роками минулого століття все ж таки потрапила до фондової колекції ММП. Зважаючи на кількісне співвідношення віднайдених у пошукових експедиціях церковних вишиваних предметів, можна стверджувати, що серед них значно переважають рушники, які століттями виконували ритуальну функцію, а із запровадженням християнства стали співіснувати з іконами, слугуючи для них прикрасою.

          Узори зібраних предметів виконувались переважно на домотканому полотні. Як тканина для вишивання використовувалось також лляне, бавовняне, конопляне полотно. Орнаментальне оздоблення залежало від функціонального призначення виробу. Орнамент підкреслював будову як виробу, так і предмету, який прикрашали. Композиція декору обрусу на престіл будувалась за принципом стрічкового орнаменту. Оздоблювалась та частина виробу, яка виставлялась «на церкву» з міркувань його оглядовості. У декорі рушників зберігається досконала поперечно-смугаста орнаментально-композиційна структура, в окремих випадках доповнена сюжетними зображеннями з мотивом хреста. Присутність в декорі сакральних предметів знака хреста надає цим тканинам ритуально-символічної значущості. Орнаментальні структури тканин можуть доповнюватись літерами, написами. До фондовї колекції ММП надійшло кілька хоругв. Хоругви виконують роль знамена, символізуючи при цьому перемогу християнської церкви над світом. Вони являють собою прямокутні шматки тканини, виготовлялись зазвичай парними. Оскільки хоругви відносяться до храмово-обрядових тканин і є пізнішим привнесенням у внутрішній простір церкви, вони не мають жодних кананічних приписів щодо їхнього декорування. На рушниках традиційно декор розміщували симметрично на двох кінцях. Проте, аналізуючи декорування зібраних Печарським Я.Д. творів, помітним є також асиметричне розміщення узорів на опільських рушниках початку XX століття. При цьому, орнаментальне наповнення вишиваних смуг – відмінне і, подекуди – доволі суттєво. Орнамент узорів скомпоновано із значної кількості елементів. Основними серед них є ромб, квадрат. Вони, зашиті, як правило, густо, творять основу композиції, яка доповнюється хрестом, що поділяє площину домінуючого елемента на чотири частини. В орнаментах майже завжди присутній повторюваний V-подібний елемент. Він має вигляд трикутника, в якого відсутня основа та виступає найчастіше як покрайнє доповнення стрічкових узорів. Безконечник, його ще називають «кривулька», також восьмикутні зірки-«звізди» часто зустрічаються в опільській вишивці. Квіти, листя, галузки, але дуже згеометризовані, також притаманні для неї. Більшість творів включають у своєму орнаментуванні широкий діапазон кольорів, деякі з творів внаслідок багатобарв'я мають строкате кольорове звучання. Тут поєднуються і теплі кольори з холодними, переважаючі темні тони із світлими. Кольорова гама об'єднує в собі жовтий, золотистий, рожевий, фіолетовий, голубий, бурячковий, салатовий, темно-зелений, чорний. У більшості зібраних творів переважає техніка вишиття  «хрестиком», рідше трапляється лічильна гладь.

         Храмова вишивка загалом покликана підкреслити святковість богослужінь, надати інтер’єру особливого урочистого звучання. Вона є водночас широким полем для мистецтвознавчих досліджень у контексті розвитку мистецтва вишивки.

                                                                                                                                         Зав. науково-методичного відділу

Н. Доскалюк

Дочірні категорії

Виставки

Іван Рибарчук

Народився березня 1972 р.,  в м. Київ, (Україна)

Сучасний український художник. Працює в різноманітних жанрах  стилях і техніках образотворчого мистецтва. Член художнього обєднання «Коло»

 

Освіта :

·       Київський університет будівництва та архітектури. (1992-1997рр.)

·       Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв (2007-2011рр.)

·       Навчався в приватних студіях, та у відомих українських художників.

 

Участь у виставках:

·       Всеукраїнські виставки у ЦБХ (Центральний будинок художника). м. Київ 2001-2014рр.

·       Виставка «Простір» (галерея Університет» 2006р.)

·       «Тиждень словянського мистецтва в Берліні» Германія Берлін.2008р.

·       «Дні словянської культури в Парижі.» Париж. Франція 2008р.

·       Виставка «Український живопис» (галерея «Лавра» 2009р.)

·       Виставка ( Галерея  Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника "НЕФ" «Відкрите небо») 2010р.

·       Виставка (галерея «Ра» « Прогулянки Києвом»)

·       Персональна і групова виставка в Лондоні Linden Gardens, Notting Hill, галерея  AUCB,  «Магія України» 2014 -2015р

 

Участь у пленерах:

Переяслав, Керч, Седнів, Канів, Гурзуф, Рига, Познань,Чернігів. (2000 – 2014рр.)

 

Роботи знаходяться в багатьох регіональних музеях та приватних колекціях України та за кордоном. 

 

Іван Рибарчук

 

Живопис

 

Живописна серія «Мальований Світ» є реалізацією вражень від мандрівок мальовничими куточками України. Здається, що можна безкінечно заглиблюватись у навколишній простір і кожного разу бачити нові подробиці…

Іван Рибарчук

«Школа роботи з натури, пройдена в молодості Іваном Рибарчуком, багато дала в подальшому його творчому розвитку. Його полотна вирізняються багатою фактурою, складними живописними рішеннями. Композиційна архітектоніка, побудова простору, пластика та колорит наділені такою виразністю, що вибраний художником об’єкт (ніби скромний і не маючий особливого значення) виростає в художній образ великої естетичної ваги. Композиція з пологих горизонтальних ліній перетинається з узагальненими масами дерев і трав (картина «Василеві батоги»), а тональні контрасти відповідають виваженому, помірному кольоровому рішенню, завдяки чому ландшафт проникнений ясністю і спокоєм»

Наталія Найда-Капуловська (Художник)


«Живая плоть красок, словно тесто в квашне, шевелится. 
Так и дышит энергетикой картина. 
Расплющенное озеро вытянулось крокодилом. 
А ещё оно в контурах схоже с Чёрным морем, и картина - будто карта Украины. 
В цветах угадываются оттенки флага. 
Линии мазков уверенные, сильные. 
Свежий ветер несет обрывки облаков. Холмы сползают. 
Земля, дарящая живому жизнь. 
Дышит и сама кажется живой. 
Она и есть герой картины. 
Словно матерь– история не завершила в этих краях бег времени. 
Созидательный экспрессионизм Рыбарчука захватывает. 
Аллюзии додают изящества. 
Обаяние художественного метода, перенесенного на родную почву. 
Неустойчиво всё и готово к движению. 
Щедро льёт краску на полотно художник.»

 

Леонід Сілаєв (мистецтвознавець)