Володимир Симанишин «Життя з вірою в Перемогу»: мистецтво як шлях до нового життя

Іноді мистецтво починається не з бажання стати художником, а з потреби знайти сили жити далі. Саме так сталося з Володимиром Симанишиним — українським ветераном, який після важкого поранення на фронті відкрив для себе малювання. Людина, яка раніше не захоплювалася живописом, під час тривалої реабілітації поступово знайшла у творчості спосіб повернутися до активного життя, висловити пережите та поділитися власним досвідом з іншими.

Виставка «Життя з вірою в Перемогу», що відбулася в Музеї мистецтв Прикарпаття з 6 до 21 травня 2025 року, представила близько 30 робіт автора. Це була не просто презентація картин людини, яка опановує нове заняття. Експозиція розповіла про особисту історію подолання, силу підтримки близьких і здатність знаходити нові можливості навіть після надзвичайно складних випробувань.

Назва виставки відображає головну думку творчого проєкту: перемога має не одне вимірювання. Для країни це звільнення територій і збереження незалежності, для військового — захист побратимів та повернення додому, а для людини після поранення — можливість відновити самостійність, знайти нові цілі й знову відчувати повноту життя.

Володимир Симанишин: шлях від будівельної справи до мистецтва

Володимир Симанишин народився в селі Висічка на Тернопільщині. За освітою він будівельник, і до повномасштабного вторгнення його життя не було пов’язане з професійним мистецтвом. Живопис не був його основним захопленням, а думка про власну виставку навряд чи здавалася реальною.

24 лютого 2022 року Володимир перебував за кордоном, у Польщі. Дізнавшись про початок повномасштабного російського вторгнення, він вирішив повернутися в Україну. Залишатися осторонь подій, які визначали майбутнє його країни, чоловік не міг. У березні 2022 року він долучився до добровольчого формування, згодом виконував бойові завдання на Бахмутському та Луганському напрямках.

Військового досвіду до цього Володимир не мав, тому навчання та підготовка відбувалися в умовах воєнного часу. Проте рішення захищати свою землю, рідних і близьких було для нього свідомим. Він став частиною людей, які в найважчий для держави момент взяли на себе відповідальність за її захист.

У липні 2023 року під час бойових дій Володимир зазнав важкого поранення. Внаслідок вибуху він втратив кисті обох рук. Попереду були лікарні, складне відновлення, протезування та необхідність заново опановувати багато звичних дій. Та найбільшим випробуванням стало не тільки фізичне пристосування до нових обставин, а й пошук внутрішньої мотивації.

Після поранення людина стикається з різкою зміною звичного життя. Те, що раніше виконувалося автоматично, потребує нових навичок і значних зусиль. Виникають питання про майбутнє, професію, самостійність і власне місце в суспільстві. Історія Володимира Симанишина показує, що відновлення може відбуватися не лише через медичні процедури, а й через пошук занять, які повертають інтерес до життя.

Як малювання стало частиною реабілітації

До поранення Володимир не вважав себе людиною, яка має художні здібності. Малювання здавалося йому заняттям, для якого необхідні певні навички, досвід і, звичайно, руки. Саме тому пропозиція спробувати арттерапію спочатку викликала скепсис.

До цього заняття його заохотила мама Надія. Вона бачила, наскільки важко синові переживати наслідки поранення, і прагнула допомогти йому знайти справу, яка могла б відволікти від важких думок. У шпиталі для військових проводили заняття з арттерапії, до яких Володимир зрештою погодився долучитися.

Перші спроби були непростими. Пензлик доводилося закріплювати на бинті, а кожен рух вимагав концентрації та терпіння. Спочатку Володимир працював із картинами за номерами. Та поступово процес перестав бути лише вправою, яку потрібно виконати заради реабілітації. З’явився інтерес до самого малювання, бажання експериментувати та створювати щось власне.

З часом він почав відходити від готових схем і придумувати самостійні сюжети. На полотнах з’являлися близькі люди, краєвиди, спогади, сни та образи, які мали особисте значення. Так малювання перетворилося на спосіб розповідати про себе без довгих пояснень.

Важливо, що творчість не стала для Володимира миттєвим вирішенням усіх проблем. Це був поступовий процес, у якому кожна завершена робота давала відчуття результату. Людина, яка спочатку сумнівалася, чи зможе взагалі тримати пензлик, почала бачити власні можливості й отримувати задоволення від створених картин.

Саме в цьому полягає одна з найважливіших особливостей арттерапії. Вона не вимагає від людини професійної підготовки або попереднього досвіду. Її цінність полягає в можливості діяти, пробувати, помилятися, знаходити власний спосіб вираження та поступово повертати впевненість у собі.

Перші картини та пошук власної художньої мови

Початок творчого шляху Володимира Симанишина був пов’язаний із простими завданнями. Картини за номерами допомагали освоїти роботу з фарбами, відчути послідовність процесу та поступово звикнути до нових умов. Проте згодом авторові стало цікаво не тільки заповнювати готові контури, а й самостійно обирати, що саме зображати.

Так почали з’являтися власні композиції. Володимир переносив на полотно образи, які залишалися в пам’яті, спостереження за навколишнім світом і те, що хотілося зберегти у вигляді малюнка. Серед сюжетів були портрет матері, пейзажі за вікном, особисті спогади та мрії.

У таких роботах важливий не лише кінцевий результат, а й історія їхнього створення. Для автора кожна картина могла бути окремим етапом відновлення, способом повернутися до певної події або зафіксувати момент, який набув особливого значення.

Малювання поступово стало частиною повсякденного життя. Володимир продовжував займатися ним під час перебування в медичних закладах у Києві та Сполучених Штатах. Він також залучав до творчого процесу інших військових, які проходили реабілітацію. Це важлива деталь його історії: заняття, яке спочатку допомагало одній людині, згодом стало можливістю підтримувати інших.

Тридцять робіт про життя, пам’ять і надію

В експозиції «Життя з вірою в Перемогу» було представлено близько 30 картин. Більшість із них Володимир створив ще до отримання біонічних протезів рук. Цей факт надає виставці особливого значення: глядач бачить не тільки результат творчої роботи, а й масштаб зусиль, необхідних для її виконання.

Роботи об’єднані особистим досвідом автора, але не обмежуються темою поранення. У них є місце близьким людям, спогадам, природі, повсякденним спостереженням і мріям. Це важливо, адже життя людини не повинно визначатися виключно обставинами, за яких вона отримала травму.

Володимир не прагне залишатися в ролі людини, яка лише розповідає про втрату. Його картини демонструють іншу сторону досвіду: бажання творити, розвиватися, бачити красу довкола та знаходити нові заняття. У цьому сенсі виставка говорить не тільки про війну, а й про життя після важкого поранення.

Глядач може сприймати ці роботи на різних рівнях. Для когось вони стануть прикладом наполегливості, для когось — приводом замислитися над досвідом ветеранів, а для когось — нагадуванням про значення родинної підтримки. Проте головне послання залишається спільним: навіть після радикальних змін людина може відкривати в собі нові здібності.

Роль родини та підтримки близьких

В історії Володимира Симанишина важливе місце посідає його мама Надія. Саме вона допомогла зробити перший крок до занять малюванням, коли сам Володимир ще не був упевнений, що зможе цим займатися. Її підтримка стала одним із чинників, які допомогли йому поступово повернути інтерес до активного життя.

На відкритті виставки мама була поруч із сином. Для Володимира ця експозиція мала також особистий зміст: він присвятив її їй напередодні Дня матері. Такий жест підкреслює значення родинних стосунків у процесі відновлення.

Підтримка близьких не замінює професійної реабілітації, але може відігравати надзвичайно важливу роль. Людині, яка пережила важке поранення, потрібні не тільки медична допомога та технічні засоби для повсякденного життя. Не менш важливими є спілкування, прийняття, можливість бути почутою та відчуття, що поруч є люди, готові підтримати в складний момент.

Історія Володимира показує, як звичайна пропозиція спробувати нове заняття може стати початком великих змін. Мама не могла пройти шлях відновлення замість сина, але допомогла йому побачити можливість зробити наступний крок самостійно.

Біонічні протези та нові можливості

Після складного періоду лікування й реабілітації Володимир отримав біонічні протези рук. Кошти на протезування вдалося зібрати завдяки підтримці небайдужих людей, а допомогу з виготовленням протезів надала американська організація Protez Foundation, що працює в штаті Міннесота.

Для ветерана це стало важливим етапом повернення до більшої самостійності. Біонічні протези відкривають можливості для виконання різних повсякденних завдань, хоча їх використання також потребує часу, навчання та адаптації.

Особливість цієї історії в тому, що Володимир почав малювати ще до протезування. Він не чекав, поки з’являться нові технічні можливості, а намагався знайти спосіб творити за тих умов, які мав на той момент. Саме тому його виставка є свідченням не лише результату реабілітації, а й здатності шукати рішення в надзвичайно складних обставинах.

Протезування стало наступним етапом, а не початком повернення до творчості. Малювання вже було частиною його життя, і з появою нових можливостей Володимир отримав додаткові перспективи для розвитку.

Благодійна мета виставки

Експозиція мала не лише культурне, а й благодійне значення. Відвідувачі могли підтримати збір коштів, який Володимир планував передати волонтерці Аліні Червоноокій. Вона збирала гроші на потреби 30-ї окремої механізованої бригади, у якій служив її чоловік, що загинув під час війни.

Таким чином, виставка стала прикладом того, як особиста творча історія може перерости в суспільно важливу ініціативу. Картини не лише розповідали про досвід автора, а й допомагали привернути увагу до потреб військових.

Для музею така подія мала особливий формат. Відвідувачі приходили не тільки познайомитися з творчістю ветерана, а й долучитися до доброї справи. Мистецтво тут стало способом комунікації між автором і суспільством, а сама виставка — простором солідарності та взаємної підтримки.

Чому історія Володимира Симанишина важлива сьогодні

Повномасштабна війна змінила життя мільйонів українців. Серед них — військові, які повертаються з фронту після поранень і змушені пристосовуватися до нових фізичних можливостей. Їхній досвід часто залишається за межами щоденного інформаційного потоку, хоча саме від того, наскільки успішно відбувається повернення ветеранів до цивільного життя, залежить майбутнє суспільства.

Історія Володимира Симанишина допомагає подивитися на цей процес через конкретну людину. За словами про реабілітацію, протезування та адаптацію стоять щоденні зусилля, сумніви, невдалі спроби й маленькі перемоги. Малювання стало для нього способом знову відчути власну дієздатність і побачити перспективу.

Водночас його приклад не варто сприймати як вимогу до кожного ветерана обов’язково знайти себе в мистецтві або демонструвати надзвичайну силу. У кожної людини свій шлях відновлення, власні потреби й темп. Проте ця історія нагадує, наскільки важливо створювати умови, у яких поранені військові можуть отримувати підтримку, опановувати нові навички та знаходити заняття, що приносять задоволення.

Назва «Життя з вірою в Перемогу» в цьому контексті набуває ширшого значення. Вона стосується не тільки очікування завершення війни. Це також віра у власні сили, можливість почати новий етап, підтримати інших і не відмовлятися від планів на майбутнє.

Виставка Володимира Симанишина в Музеї мистецтв Прикарпаття стала нагодою побачити, як особистий досвід може перетворитися на творчість, а творчість — на спосіб говорити з іншими людьми. Близько 30 картин розповіли історію, у якій є біль утрати, наполеглива праця, любов до близьких і прагнення рухатися далі.

Це історія не про те, що важкі випробування роблять людину невразливою. Навпаки, вона показує, що відновлення потребує часу, допомоги й терпіння. Але навіть після найскладніших змін можна знайти нову справу, відкрити в собі здібності та знову відчути радість від створеного власними зусиллями.

Саме тому виставка «Життя з вірою в Перемогу» залишає важливе послання: перемога починається не тільки з великих історичних подій, а й із щоденного рішення не зупинятися, підтримувати одне одного та продовжувати жити.