Народне мистецтво розповідає про життя людей не менш промовисто, ніж історичні документи. У картинах невідомих майстрів збереглися уявлення про красу рідного краю, повсякденні заняття, родинні стосунки та важливі події. Вишиті й ткані рушники передають іншу частину цієї історії — через орнаменти, кольори, техніки та особливості ручної роботи. Саме таким різноманітним світом української культури стала колекція Геннадія Юхимовича Гриценка, значна частина якої поповнила зібрання Музею мистецтв Прикарпаття.
Виставка народної картини та рушників, що експонувалася з 23 липня до 11 серпня 2026 року, познайомила відвідувачів із творами невідомих авторів, зібраними протягом багатьох років. Живописні полотна, вишиті й ткані рушники та авторська графіка об’єдналися в одну розповідь про народну творчість, естетичні смаки та культурну пам’ять українців.
Колекція, що зберігає голоси невідомих майстрів
Особливість народного мистецтва полягає в тому, що ім’я автора часто залишається невідомим. Чимало картин створювалися не для виставкових залів, а для власних осель. Їх малювали люди, які не обов’язково мали професійну художню освіту, проте володіли власним баченням композиції, кольору й сюжету. Такі роботи нерідко передавалися в родинах, прикрашали стіни житлових кімнат і ставали частиною домашнього середовища.
У колекції Геннадія Гриценка представлені саме такі твори. На полотнах можна побачити українське село, водойми, сільські краєвиди, сцени зустрічей та побутові сюжети. Серед зображень — ставок, сільські оселі, козак із дівчиною біля криниці. Ці композиції не претендують на документальну точність, але передають те, як автори уявляли навколишній світ і що вважали гідним зображення.
Народна картина має власну художню мову. Її характерними рисами можуть бути виразні контури, насичені кольори, спрощена перспектива, декоративне трактування деталей та особлива побудова простору. Художник не завжди прагне відтворити предмети такими, якими бачить їх око. Натомість він підкреслює важливі для композиції елементи, робить акцент на сюжеті або створює узагальнений образ місця чи події.
Завдяки цьому навіть звичайний пейзаж набуває індивідуального характеру. Сільська вулиця, дерево біля водойми або будинок серед зелені перетворюються на образ рідного середовища. У таких роботах відчувається не прагнення до академічної досконалості, а бажання зберегти те, що автор вважав красивим і близьким.
Українське село в народному живописі
Сільська тематика посідає помітне місце в народному малярстві. Для багатьох поколінь українців село було простором праці, родинного життя, традицій та спілкування з природою. Тому не дивно, що його образ часто з’являвся в домашніх картинах.
У таких творах можна зустріти будинки, подвір’я, сади, ставки, дерева, квітники й дороги. Автори зображували знайомі краєвиди, але нерідко наділяли їх ідеалізованими рисами. Природа виглядає особливо мальовничою, кольори стають яскравішими, а композиція — впорядкованою та гармонійною. Це не просто зображення місцевості, а своєрідний спогад про середовище, у якому людина почувалася вдома.
Окремий інтерес становлять сюжетні картини. Персонажі в народному живописі часто пов’язані з повсякденними ситуаціями: зустрічами, розмовами, прогулянками або побутовими заняттями. Наприклад, сюжет із козаком та дівчиною біля криниці поєднує кілька впізнаваних образів української культури. Криниця була важливим місцем сільського життя, де люди не лише набирали воду, а й зустрічалися, спілкувалися та обмінювалися новинами.
Подібні композиції цікаві не тільки як живописні твори. Вони дають змогу досліджувати народні уявлення про одяг, зовнішність, побут і взаємини між людьми. Навіть умовно зображені деталі можуть стати підказками для розуміння того, які образи та сюжети були популярними в різних середовищах.
Рушник як поєднання майстерності, орнаменту та кольору
Іншу важливу частину колекції становлять українські рушники — вишиті та ткані вироби, у яких практичне призначення поєднується з художнім задумом. Упродовж тривалого часу рушник був звичною частиною домашнього побуту. Його використовували для оздоблення житла, оформлення інтер’єру, святкових подій та родинних традицій.
Кожен рушник має власну композицію. Вона залежить від розташування орнаменту, співвідношення декоративних елементів, кольорової гами та способу виконання. На одних виробах переважають геометричні мотиви, на інших — рослинні композиції, стилізовані квіти, листя, гілки або поєднання різних форм.
Вишивка дозволяє створювати складні орнаментальні ритми. Повторення окремих елементів формує цілісну композицію, а чергування кольорів додає їй виразності. Навіть невелика зміна в розташуванні деталей може вплинути на загальне враження від виробу. Саме тому два рушники з подібними мотивами можуть мати зовсім різний характер.
Ткані рушники демонструють інші можливості декоративної роботи з матеріалом. Тут важливу роль відіграють структура полотна, чергування ниток, фактура та спосіб утворення візерунка. Майстерність проявляється не лише в самому орнаменті, а й у точності виконання, рівномірності тканини та гармонії всіх складових.
Рушник — це також джерело інформації про місцеві художні традиції. Відмінності в орнаментах, кольорах і техніках можуть свідчити про регіональні особливості. Тому зібрання таких виробів має значення не тільки для мистецтвознавців, а й для дослідників етнографії, історії побуту та народних ремесел.
Геннадій Гриценко: художник і збирач української культурної спадщини
Історія колекції нерозривно пов’язана з постаттю Геннадія Юхимовича Гриценка, який відомий широкому загалу також під творчим псевдонімом Марченко. Він народився 10 жовтня 1932 року в Запоріжжі. За освітою був інженером-будівельником, однак інтерес до малювання супроводжував його ще з дитинства.
Працюючи інженером-конструктором у запорізькому інституті «Промбудпроєкт», Гриценко не полишав творчості. Початок його активної мистецької діяльності припав на 1960-ті роки. Він брав участь в обласних, а згодом і республіканських художніх виставках. З часом почав працювати у Запорізьких художньо-виробничих майстернях, а 1966 року став членом Спілки художників України.
Важливим етапом у його творчому становленні стали знайомство та співпраця з художниками-шістдесятниками. Серед митців, із якими перетиналася його діяльність, були Галина Зубченко, Григорій Синиця, Алла Горська та Віктор Зарецький. Разом із колегами Гриценко працював над монументальними творами, зокрема комплексом мозаїчних панно для школи № 5 у Донецьку. Також він долучався до створення інших монументальних робіт у Запоріжжі.
Паралельно з професійною творчістю дедалі більше уваги художник приділяв збиранню предметів українського народного мистецтва. Його цікавили народний живопис, вишивка, ткацтво, одяг та інші зразки традиційної культури. Колекціонування стало для нього не випадковим захопленням, а тривалою справою, якій він присвятив значну частину життя.
Зібрані речі походили з різних куточків України. Їхня цінність полягала не лише у віці чи зовнішній привабливості. Кожен предмет був свідченням людської праці, художніх навичок і культурного середовища, у якому він з’явився. Завдяки такому підходу приватне зібрання поступово перетворилося на значну колекцію народного мистецтва.
Від приватного зібрання до музейного фонду
Передача предметів до музейної колекції стала важливим кроком у збереженні зібраної спадщини. У 2015 році Геннадій Гриценко вже передавав Музею мистецтв Прикарпаття частину своєї колекції. Тоді йшлося, зокрема, про 35 картин народного мистецтва. Це був один із перших помітних етапів співпраці колекціонера з музеєм.
У 2024–2025 роках музейне зібрання поповнилося новою значною передачею. До фондів надійшли народні картини, вишиті й ткані рушники, а також авторська графіка. Загалом передані матеріали становлять понад 470 одиниць зберігання.
Таке поповнення має особливу цінність. Приватні колекції нерідко формуються десятиліттями, а їхні предмети можуть залишатися маловідомими широкій аудиторії. Після передавання до музею вони отримують можливість професійного зберігання, дослідження, систематизації та представлення на виставках.
Важливо й те, що музейне зібрання не обмежується роботами відомих професійних художників. Народна картина та текстильні вироби доповнюють уявлення про мистецьке життя України, показуючи творчість людей, чиї імена не завжди збереглися. У цьому полягає одна з головних особливостей подібних колекцій: вони повертають увагу до майстрів, які створювали красу у звичайному житті.
Чому важливо зберігати народне мистецтво
Народна картина та рушник можуть здаватися простими предметами, якщо розглядати їх лише як елементи давнього побуту. Проте уважне знайомство з ними відкриває значно ширший зміст. У живописі зберігаються образи місцевості, людей і повсякденних ситуацій. У текстилі — традиції орнаментування, кольорові вподобання та технічні навички, які передавалися від майстра до майстра.
Такі речі допомагають зрозуміти, як українці облаштовували житло, прикрашали особистий простір, що вважали красивим і які сюжети хотіли бачити перед очима. Вони розповідають про культуру не через офіційні події, а через звичайні людські заняття, смаки та прагнення.
Особливо важливим є збереження творів невідомих авторів. Якщо робота не має підпису, це не означає, що вона позбавлена мистецької цінності. Навпаки, саме такі предмети часто дозволяють побачити розмаїття народної творчості без прив’язки до біографій відомих митців чи усталених художніх шкіл.
Колекція Геннадія Гриценка демонструє, наскільки різноманітним може бути українське народне мистецтво. Тут співіснують живописні сюжети, орнаментальні композиції, вишиті та ткані вироби, графічні роботи. Кожен напрям має власні засоби виразності, але всі вони об’єднані увагою до образу, кольору, матеріалу та ручної праці.
Передача цієї колекції до Музею мистецтв Прикарпаття перетворила багаторічну працю збирача на частину суспільного культурного надбання. Тепер картини й рушники можуть досліджувати фахівці, а відвідувачі мають змогу побачити твори, які раніше зберігалися у приватному зібранні. Це приклад того, як особиста зацікавленість однієї людини допомагає зберегти значний пласт української мистецької спадщини.
