Тетяна Маник,

завідувач відділу маркетингу, розвитку та інвестування

Музею мистецтв Прикарпаття

       Колекція Музею мистецтв Прикарпаття багата на твори українських мистців ХХ ст., особливо уродженців Галичини. Це роботи різних стилів, жанрів і технік, різного рівня виконання, які відображають становлення і розвиток західноукраїнського образотворчого мистецтва цього періоду. Всі вони потребують не тільки збереження, але й ретельного наукового дослідження та популяризації. Серед них особливе місце займає колекція живописних творів Петра Сахра – талановитого художника, учня школи Олекси Новаківського, творчість якого, однак, ще недостатньо вивчена й поцінована в наш час: про нього не написано монографій, не видано каталогів його творів, хоч він залишив по собі чималий доробок.

         Петро Юрійович Сахро – один із плеяди яскравих талантів, що їх у ХХ ст. подарувала Україні Гуцульщина. Він народився 10 липня 1918 року в селі Рожневі Косівського району Івано-Франківської області в сім’ї Юрія та Пелагеї Сахрів. Хист до малювання проявився в нього ще в ранньому дитинстві. Вже з 14 років він самостійно, без помічників, розмальовував інтер’єри церков, мріяв про художню освіту [8]. В 1932 р., після закінчення семирічної народної школи в рідному селі, Петро Сахро за підтримки сільських учителів вступив до Коломийської школи деревного промислу, де студіював рисунок, різьбу і живопис. Навчаючись у цьому престижному на той час освітньому закладі, юнак відразу проявив себе як обдарований учень, пробував творити в різних жанрах образотворчого мистецтва. Одночасно, через складне матеріальне становище батьків, які не мали змоги повністю його утримувати, він змушений був працювати на різних роботах, а також давати уроки учням цієї школи [3, с. 1].

         В 1935 р., здобувши в Коломиї початкову художню освіту, Петро Сахро вирушив до Львова, де в той час діяла надзвичайно популярна серед талановитої молоді перша в Галичині українська Мистецька школа Олекси Новаківського, заснована ним за підтримки Митрополита Андрея Шептицького. В цій школі навчалися визнані згодом українські мистці – Г. Смольський, С. Гебус-Баранецька, М. Мороз, Я. Лукавецький, О. Плешкан, Р. Сельський, М. Сельська та ін. [4, с. 4], твори яких також зберігаються у фондовій збірці Музею мистецтв Прикарпаття. Петро Сахро розпочав мистецькі студії в Олекси Новаківського в 1935 р., виявив неабиякі здібності, однак недовго довелося йому тут навчатися. Сам професор О. Новаківський важко захворів і того ж року помер [1, с. 1]. Це була велика втрата для його учнів, майбутніх художників. Іванна Нижник-Винників, одна з учениць, згадувала: «Ми наче втратили батька, близького товариша, який з великою посвятою передавав нам не тільки технічні знання, але й розбудив наші душі для Мистецтва і Краси» [5, с. 48]. Після його смерті вже не було кому керувати мистецькою школою, і вона поволі розпалася.

         З 1937 по 1940 р. Петро Сахро продовжував навчання на відділі живопису в Школі промислу артистичного і декораційного у м. Львові (на початку 1938 р. цю школу було перейменовано на Інститут штук пластичних, а в 1939 р., після приходу радянської влади – на художнє училище) [3, с. 1]. Молодий художник також планував їхати на навчання до Італії, але війна перешкодила цим задумам [8].

         Після закінчення третього курсу живописного факультету, в 1940 р., Петра Сахра було призвано на службу до Червоної армії, де він став рядовим Мелітопольської військової авіашколи. 1 серпня 1942 р. його заарештували і звинуватили в намірі перейти на бік ворога. Особливою нарадою при НКВС СРСР 15 січня 1944 р. Петра Сахра було засуджено на 10 років позбавлення волі (реабілітований 23 грудня 1996 р.) [7, с. 447].

         З 1947 по 1951 р. Петро Сахро проживав у м. Самарканді (Узбекистан), де працював художником. В своїх автобіографіях він згадував, що тоді його захоплювала природа Середньої Азії, він малював етюди тамтешніх краєвидів, архітектури, народних персонажів, побутових сцен [1, с. 1-2]. З 1950 р. (в автобіографії за 1970 р. зазначено, що з 1948 р. [3, с. 1]) до 1951 р. мистець працював у Художньому фонді Узбецької РСР і навіть брав участь у звітній обласній виставці його членів у м. Самарканді [1, с. 2].

         В 1951 р. Петро Сахро повернувся до рідного краю, зупинився в Коломиї. Тут влаштувався на роботу художником-живописцем філії Станіславського обласного Товариства Художників. З 1961 р. він працював художником-живописцем в Художньому фонді при Спілці Художників м. Косова, як написано в його автобіографії, датованій цим роком [2, с. 1]. Натомість в автобіографії за 1970 р. цього факту не зазначено, але вказано, що з 1962 р. Петро Сахро працював в Івано-Франківських художньо-виробничих майстернях Художнього фонду УРСР [3, с. 2]. Крім виробничої роботи, мистець багато часу присвячував власній творчості, поринувши в неї всім єством. Його син Ярослав згадує, що батько весь час працював, вже вдосвіта стояв за мольбертом. Кожній своїй роботі він віддавав багато часу й сил, причому одночасно працював над кількома картинами. Бувало, що завершені полотна повністю замальовував і починав все спочатку [8].

         З 1959 р. Петро Сахро був кандидатом в члени Спілки художників СРСР, однак лише в 1970 р. його прийняли в її ряди. Твори художника часто експонувалися на різних колективних виставках: обласних, республіканських, а після прийняття у Спілку – й на всесоюзних та зарубіжних. Однак своєї першої персональної виставки він так і не побачив. Вона відбулася в 1988 р. в Івано-Франківському обласному художньому музеї з нагоди 70-літнього ювілею художника, до якого він не дожив року: помер 26 липня 1987 р. в м. Коломиї після важкої хвороби. Ще незадовго до смерті Петро Сахро виношував творчі задуми, однак і без того, що міг би створити, відбувся як художник, зробивши мистецтво органічною невід’ємною частиною свого життя і залишивши по собі чимало майстерних картин [9, с. 4]. Невелику, але дуже цінну частину цієї живописної спадщини мистця зберігає Музей мистецтв Прикарпаття: 28 робіт, 23 з яких намальовано на полотні, а 5 – на картоні олійними фарбами. Майже всі вони закуплені музеєм у 80-х рр., лише одну з них подаровано, а дві – передано з Івано-Франківського краєзнавчого музею.  Ця колекція дає змогу ознайомитися з творчістю Петра Сахра і відзначити ті характерні риси, які їй притаманні, тим більше, що твори репрезентують 30-літній період творчості художника: найбільш рання робота датована 1956 роком («Портрет гуцула (письменник Сав’юк)»), а найпізніша – 1986 роком («Портрет І. Франка»).      

         Перш за все можна помітити, що наскрізною через усю творчість мистця проходить тема Гуцульщини – її природи, жителів, народних звичаїв, обрядів і творчості. В своїх автобіографіях Петро Сахро згадував, що найбільше його захоплювала Гуцульщина і кожного року, влітку і взимку, він виїжджав туди на пленери, змальовував природу Карпат і побут гуцулів [3, с. 2]. Художник відображав те, серед чого народився і жив, що було рідне і миле його серцю, тому його роботи сповнені світлими, теплими барвами, щирістю й одухотвореністю, з них лине непідробна любов автора до людей, до карпатської природи. Це особливо відчутно в картинах «Гуцульське весілля» (1982 р.), «Гуцульська церква» (1970 р.), «Довбуш з опришками взимку» (1974 р.), «З весілля» (1969 р.), «Старий гуцул з парасолею» (1964 р.), «Гуцулка» (1962 р.), «Старий гуцул» (1959 р.), триптиху «Гуцульське весілля» (1984 р.).   

         Серед робіт Петра Сахра також неважко помітити жанрову різноманітність, загалом притаманну його творчості: тут і портрети, в тому числі історичні, й побутово-сюжетні композиції, і пейзажі. Причому у багатьох творах жанри поєднуються й переплітаються: портрет з пейзажем, побутова сцена з портретністю. Це пов’язано з тим, що художник прагнув втілити на полотні людську особистість цілісно, показати її сутність, яку визначають і довколишній краєвид, і робота, якою вона зайнята, і звичаї, й одяг [9, с. 4]. Картини «Портрет гончара Рощиб’юка» (1971 р.) і «Портрет дударя Косовича» (1979 р.) є майстерним втіленням цього прагнення. Персонаж першої з них зображений у власній майстерні серед своїх творінь, за гончарним кругом, його руки в глині і виліплюють глечик, а погляд звернений не на глядача, а на витвір, яким в даний час зайняті не лише його руки, а й всі думки і почуття. Героя другої картини автор змалював на лавці під дерев’яною хатою: він сидить в гуцульському одязі і грає на козі-дуді, дивлячись проникливим поглядом на глядача. Зображення персонажів в їх природному середовищі, за улюбленою справою з переважанням теплого, світлого колориту додає творам мистця щирості, безпосередності, людяності.

         Варто зазначити, що в доробку Петра Сахра є чимало портретів народних майстрів Гуцульщини. Крім названих вище, в Музеї мистецтв Прикарпаття зберігаються роботи «Народний майстер Шкрібляк Д. Ф.» (1979 р.) і «Народні майстри Корпанюки» (1975 р.). Герої цих картин також зображені в колоритному гуцульському одязі, в красивому й світлому оточенні: Д. Шкрібляк – на тлі карпатських верховин, а Корпанюки – на тлі дерев’яної стіни веранди з різьбленими візерунками і дуплистої яблуні з налитими сонцем яблуками. Це середовище, з якого й проростає їхня творчість, ніби ще раз підкреслює красу й багатство їх душ і талантів, які й живляться, і черпають наснагу від нього.  

         Серед живописної спадщини Петра Сахра є багато картин, персонажами яких виступають представники західноукраїнської інтелігенції: Іван Франко, Леся Українка, Марко Черемшина, Василь Стефаник, Ольга Кобилянська. Багато разів звертаючись до зображення одних і тих самих людей і теми їх духовно-культурного подвижництва, художник кожен раз робив це по-новому і щиро, підбираючи щораз інші сюжети на побутову тематику [9, с. 4]. Зокрема, Музей мистецтв Прикарпаття зберігає роботи «Зустріч М. Коцюбинського з І. Франком в Криворівні» (1981 р.), «Портрет І. Франка» (1986 р.), «Співці знедоленого краю (Марко Черемшина та В. Стефаник)» (1974 р.), етюд до картини «Похорон Марка Черемшини» (1960 р.). Їм притаманна послідовність і серйозність у викладенні теми, романтизованість, вагомість і героїчне звучання у поєднанні з побутовим сюжетом, який допомагає показати визначних особистостей дуже просто, щиро, безпосередньо, хоча й опоетизовано [9, с. 4].

         Загалом художня мова творів Петра Сахра є надзвичайно цікавою. Художник сповідував реалізм у своїй творчості, однак виробив власну творчу манеру, побудовану на співіснуванні пленерної правдивості та опоетизованого узагальнення, а також схильності до декоративної побудови картини. Очевидно, він таки прислухався до слів свого вчителя Олекси Новаківського, який закликав своїх учнів не дуже захоплюватись різними модерністськими течіями, а черпати знання і натхнення в природи, в багатій скарбниці народної творчості й на цій основі творити своє нове й рідне мистецтво [6, с. 10]. Для Петра Сахра воно й справді було рідним, він став справжнім співцем гуцульського краю, одним з небагатьох прикарпатських художників, котрі закладали підвалини живописного мистецтва регіону. Краса і поетична сила його робіт – в любові до рідної землі і свого народу, приналежність до якого він весь час декларував на своїх полотнах.

Література та джерела:

1. Автобіографія Сахра Петра Юрійовича. – 20 березня 1959 р. – 4 с.
2. Автобіографія Сахра Петра Юрійовича. – 10 листопада 1961 р. – 1 с.
3. Автобіографія Сахра Петра Юрійовича. – Березень 1970 р. – 4 с.
4. Волошин Л., Грушовець З. Науковий каталог малярських творів Олекси Новаківського. – Львів: Кольорове небо, 2008. – 100 с.
5. Волошин Л. Іванна Нижник-Винників. – Львів: ТзОВ «ВФ «Афіша»», 2013. – 132 с.
6. Олекса Новаківський/ Вступна стаття та впорядкування В. Островського. – Київ: «Мистецтво», 1973. – 80 с.
7. Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах. Івано-Франківська область: У двох книгах. – Книга друга/ Упорядник, автор передмови Л. Вардзарук. – Івано-Франківськ: Місто НВ, 2006. – 1136 с.
8. Спогади Ярослава Сахра. – 2014.
9. Хом’як Л. Щаслива одухотвореність// Прикарпатська правда. – 1988. – 30 грудня. – С. 4.