Колегіата в Івано-Франківську: історія храму, який пережив пожежу, забуття та нове народження

У центрі Івано-Франківська є будівля, яку важко сприймати лише як музейне приміщення. Сьогодні тут працює Музей мистецтв Прикарпаття, а кілька століть тому це був один із головних храмів Станиславова, тісно пов’язаний із родиною Потоцьких. У його стінах відбувалися богослужіння, під вівтарною частиною розташовувалася родинна усипальниця, а сама споруда в певний період виконувала не тільки релігійну, а й оборонну функцію.

Йдеться про колишній колегіальний костел Непорочного Зачаття Діви Марії, святих Андрія і Станіслава. Його будівництво розпочалося ще у другій половині XVII століття, коли Станиславів лише формувався як місто-фортеця. За цей час споруда змінила кілька призначень, пережила серйозні пошкодження та втратила значну частину первісного оздоблення. Водночас вона зберегла архітектурну основу, яка й сьогодні визначає вигляд однієї з найстаріших частин міста.

Андрій Потоцький і французькі архітектори

Історія кам’яного костелу безпосередньо пов’язана з Андрієм Потоцьким, засновником Станиславова. Саме він виділив кошти на спорудження храму, який мав стати важливою частиною нового міста. Будівельні роботи розпочалися ще до 1672 року. Про це свідчать записи німецького мандрівника Ульріха фон Вердума. Під час перебування в Станиславові він зазначав, що на будівництві нового кам’яного костелу вже виконано значний обсяг робіт.

Автором креслень був французький інженер-архітектор Франсуа Корассіні з Авіньйона. Він перебував на службі у Потоцького та брав участь не лише у спорудженні храму, а й у формуванні міських укріплень і забудові центральної частини Станиславова. У 1679–1682 роках будівництвом керував інший французький архітектор, Кароль Бенуа. Після смерті Андрія Потоцького справу продовжив його син Йосип.

Є ще одна важлива дата: у 1669 році архієпископ Ян Тарнавський надав костелу статус колегіати. Це сталося ще до завершення будівництва кам’яного храму. Такий статус передбачав діяльність при костелі колегії духовенства, до складу якої мали входити вікарії, каноніки та прелати. Для тодішнього Станиславова це було вагомою подією. Місто отримувало не просто парафіяльний храм, а важливий релігійний осередок.

У 1703 році костел освятив львівський архієпископ Костянтин Зелінський. Однак роботи на цьому не припинилися. Упродовж наступних десятиліть продовжували облаштовувати інтер’єр, встановлювати вівтарі та зміцнювати конструкції будівлі.

Архітектура, у якій поєдналися Ренесанс і бароко

Колегіата цікава тим, що її архітектура сформувалася на перетині кількох європейських традицій. Споруду зводили в період, коли на Галичині поширювалося бароко, однак основу проєкту становив тип центрально-купольної базиліки на плані латинського хреста.

У плані храм має три нави та короткий трансепт, розташований перпендикулярно до основної частини. Центральна нава, вівтар і трансепт помітно вищі за бічні приміщення. Внутрішній простір перекритий системою хрестових склепінь. Таке рішення створює відчуття простору й підкреслює центральну частину споруди.

Будівельникам довелося зіткнутися з проблемою, яка могла поставити під загрозу існування всього храму. Вапнякові фундаменти виявилися недостатньо міцними для масивної споруди, зведеної на багнистому ґрунті. У стінах почали з’являтися глибокі тріщини. Щоб зупинити руйнування, у 1720–1730-х роках зовнішній периметр будівлі укріпили масивними цегляними контрфорсами. Вони допомогли зберегти костел, хоча й дещо змінили його початкові пропорції.

У 1744 році поруч із храмом звели дзвіницю. Вона простояла понад два століття, але у 1962 році була зруйнована. Наприкінці 1990-х років дзвіницю відбудували за збереженими кресленнями. Так історичний ансамбль знову отримав важливий архітектурний елемент.

Розкіш інтер’єру та майстри XVIII століття

Колись внутрішнє оздоблення колегіати було значно багатшим, ніж те, що можна побачити сьогодні. Тут були численні вівтарі, скульптури, позолота, декоративне різьблення та живопис. Основні роботи з оформлення інтер’єру проводилися у 1730–1740-х роках коштом Йосипа Потоцького.

Для виконання оздоблювальних робіт запросили майстерню різьбярів, яку очолювали Томас Гуттер і Конрад Кутченрайтер. Їхні імена добре відомі дослідникам барокового мистецтва Галичини. У храмі працювали над створенням вівтарів, скульптурних композицій та інших декоративних елементів.

Про родинну участь Потоцьких у розвитку костелу досі нагадує пам’ятна таблиця з гербом «PILAWA». Її встановили у 1737 році на східному фасаді будівлі. Таблиця збереглася до наших днів.

Серед цінних елементів інтер’єру були мармурові циборіуми, тобто балдахіни бічних вівтарів святого Йосипа та святого Вінсента. Мармур для колон привозили з Кракова. В одному з вівтарів, присвяченому святому Вінсенту, зберігалися мощі ранньохристиянського мученика. Їх знайшли в римських катакомбах, а в 1679 році подарував храму Папа Інокентій XI. Цей дар був пов’язаний із вшануванням захисників Станиславова, які зупинили наступ турецько-татарського війська.

Значна кількість скульптури та широке використання позолоти зробили колегіату однією з найпишніше оздоблених сакральних споруд Галичини. На жаль, значна частина цього декору згодом була втрачена.

Фрески Еразма-Рудольфа Фабіянського

Окремої уваги заслуговує настінний розпис храму. У 1877 році його виконав художник-декоратор Еразм-Рудольф Фабіянський, уродженець Житомира та випускник Петербурзької академії мистецтв.

Він оформив інтер’єр у стилістиці, що наслідувала барокову традицію. У розписах переважали рослинні гірлянди, картуші, декоративні розетки та орнаменти. На склепіннях головної нави й вівтарної частини були зображені композиції на євангельські теми.

Під куполом розмістили медальйони з постатями чотирьох євангелістів: Івана, Марка, Матвія та Луки. У самому куполі зображення дванадцяти апостолів розташували в картушах, вище були написані пророки, а вгорі містився образ Святого Духа у вигляді голуба.

Частина цих розписів збереглася, інші композиції з часом були суттєво пошкоджені або втрачені. Проте навіть те, що залишилося, дає уявлення про первісний масштаб декоративного оформлення колегіати.

У 1882 році храм постраждав від великої пожежі. Вогонь знищив дерев’яні конструкції даху та пошкодив частину настінного живопису. Купольне склепіння довелося зміцнювати металевими стяжками, які частково перекрили зображення. Під час ремонтних робіт у куполі також облаштували чотири овальні вікна. Вони збільшили надходження природного світла та допомогли зменшити навантаження на конструкцію.

Цікава знахідка чекала на ремонтників значно пізніше. У 2001 році під час робіт на даху на балюстраді головної вежі виявили мідну капсулу із запискою. Її залишили помічники бляхарської майстерні, які брали участь у відновленні храму після пожежі 1882 року. Таким чином, майстри XIX століття залишили своєрідне послання наступним поколінням.

Крипта Потоцьких і підземні ходи

Колегіата була не лише місцем богослужінь. Під вівтарною частиною храму розташовувалася крипта, де ховали представників родини Потоцьких. Тут у дерев’яних і мармурових саркофагах спочивали засновник міста Андрій Потоцький, його дружина Анна з Рисінських, син Станіслав, який загинув під Віднем у 1683 році, а також Йосип Потоцький, його онуки та дружина Вікторія Лещинська.

Мармуровий саркофаг Вікторії Лещинської зберігся до наших днів. У 1886 році його перенесли до крипти з греко-католицької катедри.

Із підземною частиною колегіати пов’язана ще одна цікава сторінка історії. За музейними описами, від крипти було прокладено два ходи. Один вів у східному напрямку до родинного маєтку Потоцьких, інший простягався на захід, у бік річки Бистриці. Їх виклали цеглою, а розміри, за описами, дозволяли пересуватися ними верхи на коні.

Такі ходи пов’язують з оборонною функцією храму. Утім, не всі деталі цієї підземної системи сьогодні можна перевірити або побачити під час відвідування музею.

Від костелу до геологічного музею

Колегіата залишалася діючим храмом до 1957 року. Після Другої світової війни значна частина церковних реліквій опинилася в Польщі. Їх вивезли під час репатріації польського населення зі Станиславова у 1945–1946 роках.

На початку 1960-х років будівлю чекали ще важчі випробування. Дзвіницю розібрали, інтер’єр почали руйнувати. Демонтували вівтарі, знищили орган, скульптуру Богородиці перед фасадом і родинні поховання Потоцьких. Фресковий розпис забілили. Фактично храм втратив значну частину того, що формувало його мистецьку цінність.

До 1975 року в колишньому костелі працював Геологічний музей Інституту нафти і газу. Після цього розпочався новий етап в історії споруди. Протягом наступних п’яти років тут проводили реставраційні роботи, необхідні для створення художнього музею.

18 травня 1980 року в будівлі відкрився Івано-Франківський обласний художній музей. Згодом він отримав назву Музей мистецтв Прикарпаття. 6 квітня 2012 року заклад офіційно перейменували, але його адреса та історичне приміщення залишилися незмінними.

Колегіата сьогодні: пам’ятка, яка продовжує жити

Сьогодні відвідувачі приходять сюди насамперед заради музейної колекції, але сама будівля теж є важливою частиною експозиційного досвіду. Високі склепіння, купольний простір, залишки старовинного розпису та сліди реставрацій нагадують, що історія цього місця почалася задовго до відкриття музею.

Розміщення музею в історичному храмі накладає особливу відповідальність. Таку споруду не можна сприймати як звичайний виставковий зал. Потрібно враховувати стан конструкцій, збереження настінного живопису, температурно-вологісний режим, навантаження на приміщення та маршрути відвідувачів. Будь-які культурні заходи в подібному просторі мають відбуватися з повагою до його архітектури та історичного значення.

Водночас колишня колегіата не перетворилася на пам’ятку, яку можна побачити лише зовні. Вона залишається частиною культурного життя Івано-Франківська, приймає відвідувачів, знайомить їх із мистецтвом Прикарпаття та зберігає пам’ять про різні періоди історії міста.

Історія цієї будівлі не закінчилася ні в 1703 році, коли храм освятили, ні в 1980-му, коли тут відкрився музей. Вона триває й сьогодні: кожного разу, коли хтось переступає його поріг, розглядає старовинні розписи або знайомиться з музейними творами.

Колишня колегіата пережила зміну епох, пожежу, руйнування та втрату значної частини інтер’єру. Проте будівля збереглася й отримала нове призначення. Тепер вона служить мистецтву та культурі, залишаючись одним із найважливіших історичних об’єктів Івано-Франківська.