Виставки

Полтавщина- етнографічні маркери.

Дівочий стрій

Молодість, дівоцтво – романтична і красива пора у житті жінки. Тому її одяг відрізняється яскравістю кольорів та пишністю оздоби. Цим вона підкреслювала свої дівочі принади та заможність родини. Основною рисою, що відрізняє дівку від молодиці, є непокрита дівоча коса. Тому в якості головного убору дівчата використовували вінки, або ж уплітали стрічки в коси. Вінок у залежності від пори року міг бути із свіжих квітів, сушених, або ж виготовлявся із кольорового паперу, воску чи навіть пір’я. Хустка також була в гардеробі незаміжньої дівки, але вив’язувалася вінцеподібно на голові, залишаючи непокритим тім’я та косу. Найчастіше такі хустки були з дорогих однотонних тканин – тафти (китайка у народі) та шовку. Так званий дівочий вив’яз також  часто прикрашався квітами.

Стрій молодиці

Молодиця, або ж одружена жінка одягалася гарно та пишно, кольори її одягу лишалися досить яскравими, проте з’являвся новий елемент одягу, який визначав її соціальну приналежність і статус одруженої жінки – це очіпок. Очіпки були більш буденні – пошиті з простих тканин і мало оздоблені, і святкові, які виготовлялися з парчі, шовку, тафти, і часто вражали майстерністю пошиття. Під очіпком жінка ховала косу, бо «світити волоссям» для заміжньої жінки було неприпустимо. Навіть вдома жінка вдягала очіпок. У дещо пізнішій традиції разом з очіпком почали вдягатися хустки. Жіноче волосся було її досить інтимною частиною, лише чоловік міг бачити жінку з розпущеним волоссям.

Стрій старшої жінки

Жінкам у літах личило вдягати одяг уже менш яскравих кольорів: темні, приглушені кольори, мінімум оздоби. Яскравість і  буяння фарб лишали для молодих дівчат. Очіпок і темна або світла простенька хустка був незамінним елементом одягу старшої жінки. Вишиття на сорочках з віком ставало все простіше, прикраси на кшталт коралів, дукачів поступово переходили у спадок до доньок, онук чи молодих невісток.

Також варто зазначити, що існував поділ одягу, та і прикрашання оселі відповідно до пісних і святкових періодів.
Так, у піст, незалежно від віку, жінка не вдягала занадто яскравого одягу – червоних хусток, спідниць, пишно вишитих яскравих сорочок і т. д. Навіть прикраси до посту були інші: темне камінне, скляне намисто. У хаті в піст вішали так звані постові рушники, вишиті білим, а пізніше темним кольором. У свято навпаки одяг був максимально пишним і гарно декорованим. Рушники, скатертини у хаті також були вишиті червоним, загалом яскраво.

Едуард Крутько 

Проект «Творчість Параски Хоми»

           Музей мистецтв Прикарпаття розпочинає проект «Творчість Параски Хоми як самобутнє явище українського народного мистецтва». Проект реалізується за підтримки Українського культурного фонду.

Український культурний фонд — державна установа, створена у 2017 році, на підставі відповідного Закону України, з метою сприяння розвитку національної культури та мистецтва в державі, забезпечення сприятливих умов для розвитку інтелектуального та духовного потенціалу особистості і суспільства, широкого доступу громадян до національного культурного надбання, підтримки культурного розмаїття та інтеграції української культури у світовий культурний простір. Діяльність фонду, згідно чинного законодавства, спрямовується та координується Міністерством культури України.

Проект передбачає популяризацію творчості відомої української художниці Параски Хоми (1933-2016) – члена НСХУ, заслуженого майстра народної творчості, лауреата Всеукраїнської премії ім. К.Білокур та обласної премії ім. Я. Лукавецького, уродженки с. Чернятин Городенківського району Івано-Франківської області, що за піввіковий проміжок часу створила сотні тематичних композицій, які зберігаються у багатьох музеях та приватних колекціях.  Зібрання ММП налічує 70 розписів, виконаних гуашевими фарбами на білих аркушах паперу. У доробку П. Хоми домінують квітково-пташині композиції, створені у власній творчій манері, що вирізняються серед робіт інших митців народного малярства.

Метою проекту є популяризація творчості Параски Хоми за допомогою виставкової діяльності, лекцій і презентацій, видання і розповсюдження буклетів і листівок, проведення майстер-класів з декоративного розпису за мотивами її робіт.

Заходи, що плануються у рамках проекту, охоплять 15 міст Івано-Франківської області: Калуш, Долина, Болехів, Богородчани, Галич, Рогатин, Тлумач, Городенка, Снятин, Коломия, Тисмениця, Надвірна, Верховина, Косів, Яремче. Завершиться проект його презентацією та підбиттям підсумків у Музеї мистецтв Прикарпаття.

Заходи у рамках проекту розпочнуться 17 жовтня о 12:00 майстер-класом і 14:00 відкриттям виставки творів Параски Хоми у Художньо-меморіальному музеї Василя Касіяна у м. Снятин.

Детальніше: Проект «Творчість Параски Хоми»

ІМПРЕЗА-1989

Заливаха О. "Повний шлунок не радо вчиться" 1991 р.в.

Дерево, пластик, дзеркало, 57х57

                                                       ІМПРЕЗА-1989

                                            … 30 років потому

                                                     СПОГАД

Масштабна виставка, що виникла в часи змін політичних парадигм, на десятиліття вплинула на естетичну свідомість жителів міста, спровокувала виникнення ряду мистецьких явищ і продемонструвала можливості реалізації незалежних ініціатив у найамбітніших форматах. «Імпреза» ставила завдання об’єднати, показати, зіставити, пропагувати сучасне світове мистецтво в Україні й українське на Заході, залучала ринкові механізми й дипломатію, бралася за наукову, літературну, поліграфічну діяльність, формування фондів і оперативних колекцій…

У 1988 році троє художників —  Михайло Вітушинський, Ігор Панчишин та  Микола Яковина  складають  програму  міжнародної виставки, структура якої була б характерна для розвиненого громадянського суспільства, такого, де повноцінно функціонують усі соціальні механізми і де такі акції є органічними. Ризикованість майбутнього заходу була очевидна: сумнівність співпраці з офіційними інституціями і життєздатність концепції могли стати на перешкоді задумам. Але неочікувана для 1989 року (!) ініціатива чудово вписалася в емоційну тканину суспільного піднесення напередодні розпаду імперії. Дві великі несподіванки сприяли організаторам – позитивна реакція офіційної влади та жвавий відгук закордонних митців, котрий надав «Імпрезі» не лише кількісного наповнення, а й відповідного якісного статусного рівня. Коли не маєш змоги подорожувати світом, запроси його до себе в гості. Здавалося, така спекулятивна формула приречена на провал, тим більше, що досвіду проведення таких акцій наприкінці 80-х років не було не лише в Україні, а й у цілому СРСР

«Імпреза» відбувалась на платформі Обласного Художнього музею. Ініціаторам вдалось залучити офіційні і на той час дуже консервативні структури, але колектив самого музею з ентузіазмом включився у спільну дію. Досить сказати, що протягом року підготовки до першої бієнале це була основна діяльність музею, де довелось опановувати не притаманні тодішнім нормам  діяльності. Сама назва бієнале виникла саме в процесі дискусій у музеї. Автором назви був  (Ігор Мальцев) – тоді працівник музею. На майданчику бієнале і в Музеї,  і взагалі  в Україні тоді вперше були апробовані механізми і процедури організаційні і навіть зроблені програмні і законодавчі ініціативи в міжнародних комунікаціях. Тоді вперше в Україні було проведено в 1990 році повнокровний аукціон мистецьких творів.  Якщо не враховувати аукціон в Москві проведений ексклюзивно акційним домом «Сотбіс», то Франківський був першим і в тодішньому радянському союзі. Впродовж наступних років Музей змушений був відкрити відділ сучасного мистецтва, першим керівником якого і був І.Панчишин. Музей з відділом  регулярно що два роки проводили наступні  бієнале до останньої в 1997році. Така тяглість, кількість і послідовність дотепер не повторена в Україні. Врешті на базі бієнале було створено Музей Сучасного Мистецтва в Івано-Франківську. Теж перший в Україні.  Він на жаль проіснував не довго, але там  було проведено багато виставок і конференцій у програмі «Міжсезоння» між окремими бієнале.

Отже, можливість побачити в оригіналі праці іноземних та українських художників і навіть придбати їх на аукціоні, видавалася тоді чимось дивним. Обиватель вкляк. Виставка мала шалений успіх. Мистецтвом стали цікавитись. І не тільки вуличними вернісажами, котрі нечувано активізувалися. Відбулося п’ять виставок бієнале (1989, 1991, 1993, 1995, 1997). Перші три проходили під головуванням міжнародного журі, котре розподіляло нагороди та відзнаки. Дві останні проходили як кураторські проекти. Загалом в «Імпрезах» взяло участь понад 1300 учасників із 45 країн, було експоновано біля 3000 робіт і побувало на її виставках та акціях понад 20 000 відвідувачів.

Пізніше декілька разів проходили виставки з колекції «Імпрези», але безпосередньо до бієнале вони вже не мали стосунку. Тепер деякі роботи зберігаються у фондах Музею мистецтв Прикарпаття (давніше – Івано-Франківський обласний художній музей).

 «Бієнале «Імпреза» відчиняла для глядача підпілля нонконформістського мистецтва, представляла експозиції західного модернізму. Своєю діяльністю «Імпреза» відігравала роль генератора у виявленні художників «нового мистецтва». Більшість із них узялась організовувати, починаючи з 1991 року, не залежні від «Імпрези», але синхронізовані з нею в часі, виставки та акції. Естетика творів цих художників суттєво відрізнялась від більшості експонованих на «Імпрезах» своєю постмодерністською естетикою й застосуванням зовсім іншого арсеналу художніх засобів. Це були енвайронменти, гепенінґи, перформанси та провокативні акції.

Власне бієнале «Імреза» заклала тоді підґрунтя для подальшого позиціонування містечка, як одного з найцікавіших в культурологічному аспекті місць на мапі країни. Це навіть дало можливість в 1998-99 рр. реконструювати стару парадигму міста, як міста промисловості мілітарної та  сформулювати стратегію довготривалого розвитку Івано-Франківська, де такі форуми, туризм і розгортання мистецьких масштабних програм  стали  пріоритетами  містової економіки і розвитку до цього часу.

 Кабаченко В. "Незігране весілля" 1993 р.в.

 Полотно, олія, 140х115

Живопис Олександра Шеванюка

У 2018 році минає 100 років від дня народження талановитого івано-франківського художника із характерною впізнаваною технікою письма Олександра Шеванюка.

Народився Олександр Оксентійович Шеванюк 30 серпня 1918 року у селі Пилява Тиврівського району Вінницької області у багатодітній родині (батьки виховували ще чотирьох синів та доньку), де культивувалась любов до мистецтва. Голова родини володів чудовим голосом, умів грати на багатьох музичних інструментах, чого й навчив усіх своїх дітей. На початку 1930-х років сім’я потрапила у горнило радянських репресій. Їх розкуркулили, позбавили даху над головою, вигнавши на вулицю, як мовиться, «голими й босими». Через страх бути покараними ніхто із односельчан не зголосився допомогти родині у скруті. Поневіряючись, сім'я потрапила аж на Донбас, де, закінчивши навчання у гірничому інституті у Донецьку, працював на шахті старший син Василь. На Донеччині О. Шеванюк перебував недовго, життєва стежина привела майбутнього художника до Києва. Коли саме О. Шеванюк відчув у собі потяг до образотворення невідомо, але зі слів п. Людмили Костриби, доньки художника, дізнаємось, що ще у підлітковому віці пошуковці молодих талантів з Ленінграда запрошували його на навчання, проте отримали відмову батьків. З розповідей колеги-художника Ф. Майка відомо, що у Києві О. Шеванюк спочатку відвідував студії Г. Синиці – заслуженного художника України, лауреата Шевченківської премії, згодом займався у майстерні І. Їжакевича – народного художника УРСР. Із столиці його було призвано на службу до армії, яку відбував у піхотних військах на території Прибалтики. На початку війни, у 1941 році, О. Шеванюк потрапив у полон і опинився у концентраційному таборі на території Австрії. А далі була втеча з полону, пошук роботи в чужій країні. Згодом – арешт та ув'язнення в австрійській тюрмі, звідки у 1945 році був звільнений американськими військами разом із іншими в'язнями. Від неминучих репресій у майбутньому його врятувала порада радянського офіцера продовжити солдатську службу в Болгарії, проте тавро «зрадника радянської батьківщини» тяжіло над О. Шеванюком упродовж усього життя. По завершенні служби  художник опинився у Рівному, де працював оформлювачем на одному із харчових комбінатів, тут познайомився із своєю майбутньою дружиною, створив сім'ю. У 1950 році О. Шеванюк переїхав до Калуша, а з 1955 року проживав у Станіславі, працюючи у виробничому комбінаті.

         Унікальність художнього таланту О. Шеванюка полягає у відсутності класичної художньої освіти. Відомий франківський митець, член НСХУ В. Чернявський називав свого часу О. Шеванюка «єдиним справжнім пейзажистом у місті», а як довідався, що він не має професійної освіти – «академіком». Переглядаючи закуплені музеєм у 1980-х роках твори художника, маємо змогу переконатися, що ці влучні слова поза всяким сумнівом є справедливими. О. Шеванюк любив працювати на пленері. Напевно, сама природа дарувала йому цікаві теми, образи, в ній художник черпав натхнення для творчості. У його карпатських пейзажах кожен здатен відчути неабияку тягу митця до навколишньої краси, його постійне прагнення до розуміння внутрішнього життя природи у різних його проявах. З 1957 року О. Шеванюк – учасник обласних художніх виставок, з 1960-го – республіканських, з 1977-го – зарубіжних. Відомо про дві персональні виставки автора у 1957 та 1959 роках.

         У Музеї мистецтв Прикарпаття зберігається 28 творів О. Шеванюка. Вільний, широкий, подекуди корпусний мазок звучного кольору, яким моделюється форма – характерна ознака живопису митця. Переважна більшість робіт колекції відноситься до пейзажного жанру. Особливе захоплення викликають майстерно відтворені зимові краєвиди. Вдивляючись у роботи О. Шеванюка, можна з упевненістю констатувати, що він не просто хороший пейзажист, а мислячий художник, що постійно перебував у стані пошуку. Всі його картини об'єднує витончений колорит, продумана композиція, правдиве чуття глибини. Майстерність О. Шеванюка-колориста базується на вмінні гармонійно поєднати основні та доповнюючі кольори, на відчутті колористичної домінанти у композиційному рішенні відтворених ним краєвидів.

       Незважаючи на високу професійну майстерність, О. Шеванюк не був прийнятий до Спілки художників. Цілком ймовірною додатковою перешкодою для цього могло бути те, що вищезгаданий, безслідно зниклий у 1945 році брат Василь, як стало відомо родині уже за часів незалежної України, був учасником визвольної боротьби (очолював провід УПА у Рівненській та Волинській областях та загинув у 1951 році).

         Митець прожив складне і, водночас, насичене улюбленою справою життя. О. Шеванюк відійшов у вічність 28 листопада 1996 року. Представлену до огляду ювілейну виставку робіт художника сформовано з творів із фондової збірки ММП, родинної та приватних колекцій шанувальників творчості художника.

Висловлюю щиру подяку Людмилі Кострибі (Шеванюк), Федору Майку, Степану Каспруку та Петру Прокопіву за допомогу у зборі необхідної інформації.

В. Доскалюк

 "Березень" 1985 р.

Картон, олія. 

"Осінній вечір" 1986 р.

Картон, олія.

"Осінь в Карпатах" 1987 р.

Картон, олія.

Народне мистецтво сакральної вишивки

       Серед розмаїття декоративно-ужиткових мистецтв українська народна вишивка посідає одне із чільних місць. Цей споконвіку поширений в Україні спосіб декорування виробів виконує традиційно кілька функцій: декоративну, обрядову, магічну. У давні часи домінували магічні та обрядові функції вишивки. Проте сьогодні визначальною є декоративна функція вишивки. Прикрашати речами, що декоровані вишиттям, середовище свого перебування в українців не обмежилось лише власною оселею. Цей звичай поширився і на культові споруди. Предмети, прикрашені вишивкою, і тепер можна часто спостерігати у греко-католицьких та православних храмах.

        Художня система оздоблення сакрального предметно-просторового середовища українських храмів зароджувалась ще в княжих часах. Як стверджують дослідники, своїм корінням вона сягає періоду будівництва перших давньоруських християнських святинь. Ще на етапі утвердження християнства при облаштуванні церков важливе місце відводилось літургійним тканинам, вишивкам. За усталеною традицією, яка брала свій початок у візантійській культурі, для пошиття предметів церковної обстави використовувались, насамперед, коштовні тканини. До таких матерій у період XVII – XVIII століть належали різні види шовкових матерій, привізних і місцевого виробництва, також оксамит, оздоблені гаптуванням золотою та срібною ниткою. З огляду на те, що не кожна парафія могла фінансово дозволити собі прикрашати інтер’єр свого храму дорогими тканинами, на західноукраїнських теренах усталилась традиція обруси на престіл, покривала на аналої, хоругви, фани, рушники для Царських врат, дияконських дверей, окремих ікон, покрови священних посудин – воздухи та покрівці, облачення священнослужителів  тощо декорувати традиційним для регіону вишиттям. Ці тканини ставали прикрасою храму та в усі часи існування інституції церкви були складовою її життя.

  Час не стоїть на місці, а відтак оздоблення храмів змінюється. На заміну рушникам, обрусам, вишитим на початку XX століття, прийшли декоративні вишивані тканини, створені вперіод так званої  «відлиги» 60-х років XX століття. Новомодні віяння кінця XX – початку XXI століть спричинились до того, що інтер’єр церкви отримав нове декоративне звучання. Значна частина церковних тканин вийшла з ужитку через свою зношеність. Таким чином у храмах накопичилась значна кількість вишиваних речей, які до того ж не можна за законами церкви використати в якийсь інший, відмінний від первинного спосіб, освячену річ не можна просто викинути.

          Музей мистецтв Прикарпаття одним із основних видів діяльності вважає науково-пошукову роботу. Пошук творів мистецтва, в тому числі і декоративного, за умов відсутності фінансового сприяння з боку держави доволі суттєво скорочує об'єми  нових поступлень до фондозбірки. Але скрута, як не дивно, часом мобілізує людину до праці, до пошуку чогось нестандартного. От і в Музеї мистецтв Прикарпаття колишній старший науковий співробітник, що впродовж багатьох попередніх років обіймав посаду завідувача фондів, Печарський Я. Д. ще у далекому 2009 році винайшов унікальну форму пошукової діяльності. Вона полягала в тому, щоб поступленнями до музейних фондів стали вишивані сакральні речі із церков, що перестали виконувати свою естетично-декоративну функцію у храмі, але не втратили свого значення як твори в контексті вивчення, збереження та популяризації мистецтва вишивки на теренах краю. Дирекція музею звернулась до багатьох церков Івано-Франківщини з листом-проханням надати  нашій установі допомогу у справі збирання сакральної вишивки. Єпископ греко-католицької церкви Івано-Франківської єпархії Володимир (Війтишин) підтримав прохання музейників і звернувся з листом до отців, деканів, парохів і адміністраторів Івано-Франківської єпархії УГКЦ, щоб всіляко сприяти музеєві у науково-пошуковій роботі з вивчення й дослідження сакральної вишивки у храмах нашої області. Пошукова робота Печарського Я. Д. велася переважно в селах та містах Рогатинського, Галицького та Тисменицького районів області.  Було зібрано близько 400 предметів сакральної вишивки.

         Багато церков на теренах краю у період атеїстично-комуністичного режиму було на довгий період закрито, а відтак вишиваних сакральних творів початку XX століття в них не збереглося. З діючих же храмів багато речей було віддано (зі слів парохів) до монастирів у східні області України. Таким чином до музею надійшли переважно вишивані сакральні речі 60 – 70-х років XX століття, проте незначна кількість предметів, що датована 20 – 30-ми роками минулого століття все ж таки потрапила до фондової колекції ММП. Зважаючи на кількісне співвідношення віднайдених у пошукових експедиціях церковних вишиваних предметів, можна стверджувати, що серед них значно переважають рушники, які століттями виконували ритуальну функцію, а із запровадженням християнства стали співіснувати з іконами, слугуючи для них прикрасою.

          Узори зібраних предметів виконувались переважно на домотканому полотні. Як тканина для вишивання використовувалось також лляне, бавовняне, конопляне полотно. Орнаментальне оздоблення залежало від функціонального призначення виробу. Орнамент підкреслював будову як виробу, так і предмету, який прикрашали. Композиція декору обрусу на престіл будувалась за принципом стрічкового орнаменту. Оздоблювалась та частина виробу, яка виставлялась «на церкву» з міркувань його оглядовості. У декорі рушників зберігається досконала поперечно-смугаста орнаментально-композиційна структура, в окремих випадках доповнена сюжетними зображеннями з мотивом хреста. Присутність в декорі сакральних предметів знака хреста надає цим тканинам ритуально-символічної значущості. Орнаментальні структури тканин можуть доповнюватись літерами, написами. До фондовї колекції ММП надійшло кілька хоругв. Хоругви виконують роль знамена, символізуючи при цьому перемогу християнської церкви над світом. Вони являють собою прямокутні шматки тканини, виготовлялись зазвичай парними. Оскільки хоругви відносяться до храмово-обрядових тканин і є пізнішим привнесенням у внутрішній простір церкви, вони не мають жодних кананічних приписів щодо їхнього декорування. На рушниках традиційно декор розміщували симметрично на двох кінцях. Проте, аналізуючи декорування зібраних Печарським Я.Д. творів, помітним є також асиметричне розміщення узорів на опільських рушниках початку XX століття. При цьому, орнаментальне наповнення вишиваних смуг – відмінне і, подекуди – доволі суттєво. Орнамент узорів скомпоновано із значної кількості елементів. Основними серед них є ромб, квадрат. Вони, зашиті, як правило, густо, творять основу композиції, яка доповнюється хрестом, що поділяє площину домінуючого елемента на чотири частини. В орнаментах майже завжди присутній повторюваний V-подібний елемент. Він має вигляд трикутника, в якого відсутня основа та виступає найчастіше як покрайнє доповнення стрічкових узорів. Безконечник, його ще називають «кривулька», також восьмикутні зірки-«звізди» часто зустрічаються в опільській вишивці. Квіти, листя, галузки, але дуже згеометризовані, також притаманні для неї. Більшість творів включають у своєму орнаментуванні широкий діапазон кольорів, деякі з творів внаслідок багатобарв'я мають строкате кольорове звучання. Тут поєднуються і теплі кольори з холодними, переважаючі темні тони із світлими. Кольорова гама об'єднує в собі жовтий, золотистий, рожевий, фіолетовий, голубий, бурячковий, салатовий, темно-зелений, чорний. У більшості зібраних творів переважає техніка вишиття  «хрестиком», рідше трапляється лічильна гладь.

         Храмова вишивка загалом покликана підкреслити святковість богослужінь, надати інтер’єру особливого урочистого звучання. Вона є водночас широким полем для мистецтвознавчих досліджень у контексті розвитку мистецтва вишивки.

                                                                                                                                         Зав. науково-методичного відділу

Н. Доскалюк

Колір життя

Володимир Шиян "Вечір у лісі" 

19 червня 2018 року у Музеї мистецтв Прикарпаття відкрились виставки творів подружжя Володимира Шияна та Ольги Грушко: «Колір життя» (олійний живопис), «Краплинки» (акварель, пастель). Складні обставини в житті нашої держави позначились і на долі митців, що вже кілька років живуть та, незважаючи на всілякі життєві негаразди, творчо працюють в Івано-Франківську, покинувши рідний дім у місті Торез на Донеччині. Про цей край у них залишились світлі спогади, про працю на ниві мистецтва, творче зростання, участь у пленерах та виставках у Донецьку та Севастополі, роботу із творчо обдарованими дітьми. Художники провадять активну виставкову діяльність, зокрема, в Івано-Франківську, в мистецьких залах Бережан та Долини. В експозиції ММП було представлено здебільшого пейзаж та натюрморт. У великій залі музею, де презентував свою творчість В. Шиян, експонувалось чимало робіт, де зафіксовано наше середмістя. Він – творець ніжних та ліричних композицій. У них автор застосовує властиві саме йому зображальні засоби, покликані спрямувати глядача у світ емоційних переживань. Живопис В. Шияна – легкий, не переобтяжений темними барвами, в ньому вчуваються здобутки художників-імпресіоністів, переосмислені на власний лад. Поряд з домінуючим ультрамарином яскравим акцентом виступають відтінки охри, жовтогарячого, лимонного. Таке поєднання надає роботам В. Шияна особливої виразності, зважаючи на відсутність чітких контурів.

        Фіксація вражень, тяжіння до узагальненості образу, а не до натуралістичного відтворення побаченого, присутні у представлених роботах О. Грушко,  виконаних у техніках  акварелі  та  пастелі.  Ваблять  сповнені символічних підтекстів її тематичні роботи та проникливо-чуттєві квіткові і пейзажні композиції.

         Талановиті художники, небайдужі до справ залюбленої у творчість громади, за зовсім невеликий проміжок часу стали активними учасниками мистецького життя краю та всупереч обставин залишились гідними представниками когорти живописців, для яких – мистецтво понад усе.

                                                                                                                   Н. Доскалюк 

Володимир Шиян "Франківськ вечірній. Після дощу" 

Володимир Шиян "Блакитний ранок" 

Ольга Грушко "Відродження у Раю" 

Ольга Грушко "Хризантеновий бал" 

Михайло Тимчук "Листування з Богом"

  Мій спосіб відтворення сакрального – це декор,  з якого прорізаються лики. 

  Часто думаю про те, що кожна людина впродовж життя завжди повертається до Бога, навіть незважаючи на те, що є люди, які не вірять у саму присутність його. Сакральне мовлення як листування до Бога є  згадкою про нього.  Варто завжди залишати в серці місце для любові, віри і надії. Без цього і немає сенсу життя, бо як би не було банально,  але всі ми помремо. А що потім? Зараз багато митців створюють сучасні  інформативні твори мистецтва,  які відтворюють сьогодення, війни, насильства, спотворення і рідко залишають моменти відтворення душі. Бо гадають, що це не актуально.  Але поранений звір завжди біжить туди, де може віднайти надію на життя.

  Дерева - то є життя, зародження, весь світ. Тому створюю крону дерева у вигляді кола як символ світу і життя.

  Народився на Івано-Франківщині. Закінчив Інститут мистецтв ПНУ ім. В. Стефаника (2004 р.). Лауреат премії ім. Я. Лукавецького (2013 р.). Фіналіст Конкурсу молодих художників «Новий український пейзаж», Галерея «OntoArtGallery», Київ (2012 р.).    

  Виставки: Івано-Франківський обласний художній музей (2008, 2009, 2010, 2011 рр.), Банкнотно-монетний двір Національного банку України, Київ (2009р.), АРТ галерея «Калита» Київ (2009р.). Участь у міжнародній мистецький виставці Львівський Осінній салон, Львів (2007, 2008, 2010 рр.). Участь в щорічній виставці «Янголи у Колегіаті» Івано-Франківськ (2007, 2009, 2010, 2011 рр.). Мистецький симпозіум «Спокуси» у Яремче (2010р.), АРТ галерея «Примус» Львів (2010р.), Марійської дружини у Львові (2011р.). Арт-галерея-Майстер Класс, Київ (2011р.). Галерея «АРТ-МІХ» Київ (2011р.). Музей мистецтв Прикарпаття (2012, 2013 рр.), Фортечна галерея Бастіон (2013, 2014, 2017 рр.). АРТ-простір "SKLO" Київ (2016 р.).

"Годувальниця" 2016р. дошка, левкас, темпера 

 "Благовіщення" 2016р. дошка, левкас, темпера 

"Покрова з дитям" 2017р. дошка, левкас, темпера 

 "Годувальниця" 2017р. дошка, левкас, темпера 

 "Богородиця із дитям" 2017р. дошка, левкас, темпера 

Виставка творів О.Коровая

Сповідь"Автопортрет" 1986р.

У цьому році виповнюється 90 років з дня народження талановитого живописця Олександра Коровая. Його серце перестало битися у 2011 році, та пам’ять про митця залишилась у його творах, що зберігаються у численних приватних колекціях поціновувачів його таланту, у збірках музеїв.

         Олександр Коровай брав активну участь у створенні обласного відділення НСХУ, був одним із ініціаторів створення художнього музею. До фондозбірки у 1986 році О.Коровай передав 127 мистецьких творів відомих українських художників, з багатьма з яких був знайомий особисто.

З нашим містом О.Коровай пов’язав своє життя починаючи з 1952 року, прибувши за направленням по завершенні навчання в Одесі. Саме  в Івано-Франківську розкрився багатогранний талант Коровая-живописця, саме на нашій землі шліфувалася майстерність, вдосконалювались навики, здобуті в Одеському художньому училищі, де зберігались традиції і культивувався реалістичний рисунок та живопис. У власній творчості О.Коровай звертається до різних жанрів, володіє різними техніками. Прекрасний колорист із притаманною йому багатою, чистою гаммою барв, вільно почуває себе і в портреті, і в пейзажі, і в натюрморті. Широким динамічним мазком, іноді плавним і спокійним, художник моделює пластику складових сюжету.

         На виставці експоновано понад 60 творів, переважна більшість з яких – олійні, кілька пастелей та робіт, виконаних у мішаній техніці. Представлені роботи походять із родинної колекції,  які люб'язно зголосилась надати донька художника – Оксана. Відвідувачі виставки матимуть змогу ознайомитись із творчим спадком О.Коровая тривалістю у п’ятдесят років; окремі твори датовано початком 50-х років минулого століття. Пропонована для огляду виставка творів О.Коровая – джерело емоційних переживань для поціновувачів мистецтва.

                                                                                                                                                                             Н.Доскалюк                       

"На пляжі" 1952р.

"Опанас" 1999р.

"Стара церква в горах" 1990р.

"Сповідь" 2009р. 

Борис Гуцуляк

Творче життя Бориса Гуцуляка припало на той період в історії нашої держави, коли мистецтво або те, що іменувалось мистецтвом, зокрема, мистецтво скульптури, було пронизане нав’язливими стереотипами, які на духовному та навіть на фізичному рівні викликали спротив у глядача, що мислить, переживає, мріє, фантазує.

Спосіб мислення Бориса Гуцуляка, а відтак результати його творчих пошуків, виходили за рамки звичної моделі світосприйняття і відповідали його власній філософії. Митець перебував поза гонитвою за визнанням, славою, матеріальним достатком від плодів своєї праці, він просто творив. Його відчуття, емоції, думки про фізичне і духовне трансформувались, органічно перетікаючи у потужну пластичну форму (метал, дерево, камінь), залишились і спонукають до роздумів.

Творчий спадок Бориса Гуцуляка нерозривно пов'язаний із внутрішнім світом людини, саме людина стала об’єктом його стилістичних пошуків. Його скульптурні композиції із виразною пластикою об’ємів, лінійним ритмом конструкцій виходять далеко за межі просто цікавої подачі та авторської естетики. Вони захоплюють втіленою у незвично трактовані форми глибинною філософією їх творця. Він не працював на замовлення, тому не був скований упередженими побажаннями обивателів.

Вперше роботи Бориса Гуцуляка, митця-аматора (спеціальної освіти не здобув), з’явились на широкий загал на зламі 80 – 90-х років XX століття. Автор став учасником двох міжнародних бієнале «Імпреза», пізніше брав участь у колективних виставках у залі Спілки художників.

Життя Бориса Гуцуляка, харизматичного чоловіка з міцною статурою нерозривно пов’язане з м. Снятин. Тут він народився 1943 року, тут творив, тут похований після відходу у вічність 2006 року, тут, у хаті, де жив, зібраний його творчий доробок.

Віктор Доскалюк

  "Фатум часу"

"Мінотавр"

"Скульптура"

"Емалі: Історя. Україна. Світ"

    Олексій Коваль
 Народився 16 жовтня 1977 року у м. Києві.
 У 1996 році закінчив Республіканську художню школу ім. Т. Г. Шевченка (клас живопису). З 1996 по 2002 роки навчався в            Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури, факультет живопису (майстерня В. І. Забашти). З 2000 року    працює у монументальному мистецтві. У його доробку –– фрески, мозаїки, ескізи вітражів. 
 Співпрацював з українськими та закордонними архітекторами, зокрема С. М. Миргородським, Ю. Остапенко, В. Завгороднею,    К.  Любек, М. Бізатті. З 2006 по 2009 роки навчався техніці гарячої емалі в майстерні І. М. Кириченка та вивчав особливості  техніки у  приватних майстернях усього світу: в Китаї, Індії, країнах Європи. З 2009 року багато і плідно працює,      використовуючи  різні    можливості техніки та різні матеріали – срібло, мідь, бронзу, коштовне каміння.

Мистецтво емалювання дуже давнє. У багатьох музеях світу зберігаються рідкісні твори, що підтверджують цінність виробів з емалі. Це мистецтво пройшло довгий шлях розвитку, який почався ще в давніх цивілізаціях. Стародавній Єгипет, Китай, Індія, Візантія, Америка стали місцями народження цього дивовижного мистецтва, яке поступово дійшло до Європи, а потім поширилось і територією України. Скіфська золота пектораль вважається найбільшою археологічною знахідкою 20 століття, шедевром світового мистецтва. Середній ярус пекторалі (оригіналу) прикрашений емаллю блакитного кольору. 
Яскравість і насичення фарб, свіжість кольорів, блиск і розкіш, рівна своєю красою сяйву дорогоцінних каменів - ось неповний перелік тих якостей, які протягом століть і по тепер залучають до емалі художників та ювелірів.
Ця незрівнянна техніка — водночас живописна та ювелірна — приносить приголомшливі результати, але підкоряється небагатьом. Емаль ретельно вибирає автора: лише той, хто із великим терпінням зустрічатиме усі несподіванки і труднощі, що несе з собою робота у цій примхливій техніці, зможе досягти у праці в ній значних висот. 
Одним із сучасних майстрів-емальєрів є Олексій Коваль. 
У своїх емалях художник щедро і невимушено поєднує кольори й орнаменти, використовує інкрустації та елементи малої пластики. Він заповнює квітами антикварні рами, оздоблює старовинні фотографії емалевими окладами, веде гру з функціональними та декоративними властивостями об’єктів. Сміливо береться за виконання робіт різного масштабу: від тендітних мініатюр до кількаметрових панно. Подорожуючи світом, вивчаючи різні мистецькі техніки, надихаючись історією кожної країни, яку відвідав, Олексій створює емалеві картини, присвячені різним культурам. Не оминув автор і українську тематику. Серія його українських портретів, козаки, гетьмани та українські пейзажі ще багато сторічь будуть розповідати світові про чарівність нашого краю. Таким чином, Олексій – майстер, котрий через свої емалеві твори відкриває Україну світові, а світ – Україні.