(0342) 77-65-11 | (0342) 53-00-39 | artmuseum_if [равлик] ukr.net | А. Шептицького 8, м. Івано-Франківськ

Спас у славii, друга пол. 17 ст. церква Собору Богородицi, с. Завадка Калус кого району (5)Український народ віддавна шанує церковні зображення. Київська Русь зуміла прийняти від Візантії та передати у майбутні покоління це безцінне вміння, яке завжди було під Божим проводом ― святу ікону Господа і Спаса нашого Ісуса Христа, ікону Пресвятої Богородиці та ікони інших святих божих угодників. Без сумніву Візантійська імперія стала колискою ікономалярства, а сам візантійський стиль ― класикою в сакральному мистецтві. Про любов древніх українців до східно-візантійської літургії та обряду свідчать українські стародруки: «Повість врем’яних літ» та «Патерик Києво-Печерський».

На території західноукраїнських земель Галичини канонічний візантійський стиль не зовсім прижився. Для староруської (проукраїнської!) ікони властивими були: суворість, ієратичність композицій, деформація постатей, ликів святих, навколишнього світу та застосування зворотної перспективи.

Прикарпатський край завжди бажав бачити «свою», «рідну» ікону: життєрадісну, повну веселкових барв, яскравого колориту з традиційною символікою. Таким чином в кінці ХVІІ ст., разом із бароковою, появляється ікона фольклорна.

Фольклорна ікона має незвичні для поствізантійського стилю іконографічні умовності. Така ікона зорієнтована на місцевий типаж облич людей, з довільною системою кольорів, де кольори тла, облачення мають, замість символічного, декоративне значення. Народна ікона багата на прадавні українські символи. Вони присутні в карпатських писанках. Наприклад: дуб ― символ довголіття та мужності, барвінок ― означає вічність, а калина ― це радість, кохання, щаслива сім’я та ін.

Наш народ завжди захоплювався символікою й алегорією. Це покликало до життя так звану апокрифічну ікону ― цебто ту, що за фундамент має не євангельські розповіді, не канони Священного Передання, а фольклорну християнську традицію, яка не суперечить. ні слову Божому, ні соборним рішенням Вселенської Церкви.

Наявність фольклорних ікон у збірках державних музеїв України та деяких приватних осіб свідчить про розвинену іконографію, про широке коло зацікавлень наших майстрів історією Церкви й іконотворчістю ранніх і, на жаль, анонімних митців християнського Сходу.

Апокрифічні, алегоричні й фольклорні (неканонічні) ікони дозволяється розміщувати у храмах за межами іконостасу та святилища (на стінах, у притворах храмів), а також в резиденціях священиків, архієреїв, в будинках побожних християн. Мова йде про євхаристійні ікони: «Ісус Христос Виноградар», «Пелікан з пташенятами», «Ісус Христос у винному точилі», та ін.

До фольклорних ікон слід віднести ікону «Спас у славі» войнилівсько-болохівського іконописного осередку (друга половина XVII ст.(Калуський р-н). Сьогодні цей сакральний твір знаходиться в Івано-Франківському Музеї мистецтв Прикарпаття (колишній костел Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії), засновником якого був польський магнат і великий меценат Андрій Потоцький (1672 р.).

Галицька ікона «Спас у славі» ― це відгук, на одне з найдавніших схематичних зображень Христа-Вседержителя, канонічну ікону «Спас на престолі». Однак тут немає Івана Хрестителя й Пресвятої Богородиці.

Син чоловічий постає перед молільником як воскреслий Суддя Всесвіту. Він вже вознісся на Небеса. Іконографія цього образу тісно пов’язана з народною темою зелених свят. Тобто час, коли Христос Сам обіцяв вознестися на Небеса і зіслати на своїх дітей-християн Утішителя (Духа Святого).

Облачення Господа в цій композиції не відповідає архієрейському (канонічному) облаченню Христа-Пантократора. Тут одежа покрита звичайними польовими квітами. Галичани дуже полюбляють квіткову тематику. Колись люди казали, що цвіт ― це дар від Бога. Квіти супроводжують людину від народження і до її смерті. В певній мірі вони стали «супутниками» життя. Квіти є всюди: на клумбах, у кімнатах, на газонах… Знаходимо їх і на вишиваних рушниках, скатертинах. В Східній Україні квітами розмальовують сільські печі, стіни помешкань. А ще квітковий орнамент властивий для національного українського строю. Для прикладу, квіти є на плахті й корсетці ― символ доброту, сімейного щастя та щирої душі українського роду-народу. Про дохристиянські вірування галичан «говорять» також квіти на рукавах сорочок. Здавна вважалося, що різного роду ціт є оберегом від хворіб та «злих очей».

Це не дивно, що ікона на території Західної України «увібрала» в себе народні мотиви. Християнство тут пережило досить тяжке випробування ― це був перехід від поклоніння деревам, вітрам, сонцю до поклоніння Триєдиному Богові. Відбувся процесс інкультурації. Любов до істинної природи живе й сьогодні не тільки в українській іконі, але й у народних піснях, казках та думах.

Загалом іконографічна композиція «Спас у славі» є канонічною, але з багатьма народними особливостями. Одежу Христа-Спасителя прикрашають ромашки ― це символ любові, ніжності й вірності. Ромашці довіряють, як колись довіряли Сонцю (тобто Богові). Тут є дуже важливий сонячний елемент ― золота серцевина ромашки. Україна завжди славилася своїми видатними флористичними школами, які існують у кожному регіоні України. Найпопулярнішими є петриківська й галицька школи народного розпису.

 Кожна нація подає на іконах свої орнаменти, свої квітчасті одежі Спасителя й Богородиці. Тому в кожному регіоні України, чи то Київщина, чи то Чернігівщина, чи то Прикарпаття, на іконі малюються все нові й нові одежі. Це часто вишиті, гаптовані чи навіть ткані облачення. Богомази Західної України намагалися «одягти» Спасителя в найкращий декоративний одяг, а обличчя Його мало бути молодим, життєрадісним, енергійним.

Христос в руках тримає розгорнуту книгу ― закликає всіх нужденних прийти до Нього; це Бог нас кличе до каяття! Правиця Його благословляє кожного!

 

«Спас у славі» ― улюблений образ в Галичині. Яскрава декоративність твору має національне підґрунтя. Ікона написана в народному дусі. Квітчастий орнамент ― це душа українського роду. Вона буде жити, не загине, допоки буде жива христова віра, батьківська пісня солов’їна й мова калинова!

 

 

 

Віталій КОЗІНЧУК.

Д-р східних церковних наук.